Розділ 11.

Корнелія тихо здійнялася кам’яними сходами й опинилась у пустому довгому коридорі. Денне світло, прориваючись крізь ряди аркових вікон, шматувало його десятками гострих променів, а тиша обманювала відчуттям безпечності. Тут не було жодного натяку на варту, але дівчина не квапилася розслаблятися, пам’ятаючи про хитрість Артмена. Вона наблизилася до найближчого вікна й оглянула пейзаж за ним, намагаючись упізнати місцевість. Як і підозрювала, колишній наречений привів її до власного замку, що здавалося, з одного боку, вкрай недалекоглядним і передбаченим рішенням, а з іншого… Тут Артмен має найбільше влади. На своїй території він пан, а тому в певному розумінні перебуває у виграшному становищі. Однак це його не врятує від люті драконів.

«Куди далі?» — відгукнувся внутрішній голос, щойно Еллі завагалась із вибором напрямку.

«Гадки не маю».

Дівчина закусила губу й навмання обрала правий рукав коридору. Вона боялася, що в разі зволікання втратить не лише дорогоцінний час, а й елемент несподіванки, бо рано чи пізно хтось таки захоче її відвідати, хай хоч банально варта чи, що гірше, Тінаша або сам Артмен. Останній обіцяв повернутися, але навряд чи в Корнелії в межах тісної в’язниці будуть реальні шанси його побороти. Хоча… вони й зараз не набагато більші.

Отож, бігла Її Високість підозріло порожніми коридорами, злякано роззираючись навсібіч і гадаючи про причини такої безлюдності. Що цей виродок Артмен задумав? Де його люди? І як планує діяти далі Тінаша? Погане передчуття лоскотало Корнелії нерви, поки та швидким кроком простувала через галерею до того крила, в якому колись знаходилася її спальня. Рішучість і войовничість у ній були настільки сильними, що пам’ять побоялась освіжити жорстокі спогади з недалекого минулого. Все, про що Її Високість могла зараз думати, це безпечне повернення додому — до Даміана і друзів. Вона переймалася їх безпекою. Знаючи, якою смертельною може бути магія божества, боялася, що когось із дорогих серцю людей справді може більше не побачити.

«Вони впораються», — підбадьорював внутрішній голос, і Корнелія йому вірила.

Щойно дівчина досягла протилежного кінця галереї й потягнулася до дверної ручки, приміщенням луною розійшовся ледве чутний звук клацання. Принцеса на мить застигла, а тоді мерщій чкурнула до криваво-червоного гобелена праворуч себе й пірнула під нього, сховавшись у тісній ніші, яка заледве змогла вмістити тендітне дівоче тільце. Важко дихаючи й намагаючись угамувати ошаліле серце, Її Високість крізь шпаринку простежила за тим, як одна з велетенських картин від’їхала вбік і випустила з потаємного проходу Артмена. Цього разу він був вбраний по-королівськи, але досі не мав супроводу. А ще видавався якимось дивним: його шкіра була надто блідою й неначе тоншою, ніж зазвичай, а коли чоловік розім’яв до хрускоту шию, Еллі побачила, як повільно відповзають під комір сорочки чорні хробачки вен. Проклята магія Тінаші відступала сама, чого не сталося раніше з вартовими Даміана.

Дівчина усвідомлювала, що це аж ніяк не нормально. І якщо прокляття вже досягло серця, Артмен мав би померти; і чернь мала б лише розростатися, а не безслідно зникати. Однак тут ситуація була зворотною, чому не знаходилося пояснення. І це направду тривожило Еллі.

Попри все, спостерігаючи за тим, як швидко віддаляється спина Його Величності, дівчина думала про те, що це найкращий шанс скористатися ефектом несподіванки й напасти. Однак раптом вона усвідомила, що не готова до цього. Думати про вбивство і скоювати його, як виявилося, абсолютно різні речі. Одна справа, шкодити іншим у спробі захиститися чи захистити когось і, зовсім інша, нападати першою. Корнелії було лячно. Вона відчувала, що гайнує чудову нагоду, однак не могла себе змусити зрушити з місця.

І куди поділась уся бувала лють? Де та гаряча рішучість, яка кип’ятила кров ще кілька хвилин тому? Від них і сліду не лишилося, коли здобич опинилася поруч. Еллі тільки те й могла, що спостерігати за тим, як весь її ненадійний план рушиться з кожним наступним кроком колишнього нареченого. Аж ось двері за ним лунко хлопнули, зануривши розкішне приміщення у дзвінку тишу.

Лише довгу мить по тому Корнелія змусила себе вийти зі сховку. Не маючи ані найменшої гадки, як бути далі, вона наблизилася до картини, що, як виявилося, могла рухатися, і, перебуваючи далеко не в найкращому гуморі, з дивовижною легкістю прикликала кігті й полоснула ними по полотну. Дерев’яна основа рами затріщала й розсипалася на дошки, уламки котрих посипалися під ноги втікачці.

«То була погана ідея», — виринув із підсвідомості похмурий коментар, але Корнелія його проігнорувала й пірнула у темінь вузького проходу.

Вона не переймалася тим, що король міг усе почути, бо розуміла, що він і без того дізнався б про її втечу. Натомість прагнула побачити, що він намагався приховати. Їй хотілося вірити, що то було джерело блокувального закляття, однак об’єктивно вона усвідомлювала, що це малоймовірно.

— Що то за сморід? — вирвалося в неї тихе мимоволі, коли в повітрі запахло чимось гнилим.

Запах був до того їдким, що дівчина стала вдихати рідше й не так глибоко. До горла їй підступила блювота, але далі, на щастя, діло не пішло. Хвала богам, Артмен не погасив за собою факелів, тож принаймні шлях залишався видимим.

Корнелія швидко подолала невеличкий тунель, що, як вона підозрювала, залягав між зовнішньою і внутрішньою фальш стіною, а тоді почала спускатися вузькими крутими сходами, котрі вивели її до коридору ширшого за попередній. У його лівій стіні рівним рядом на рівні людських очей були зроблені парні отвори, очевидно призначенні для підглядання. Дівчина думала їх оминути, однак раптом почула чиїсь голоси та спинилася.

— Ти бачив Фроста і Кверта? Я їх від понеділка знайти не можу, — невдоволеним мовцем виявився немолодий вартовий, що чатував біля дверей до тронної зали.

— Не бачив, Семе. Вінстон і Чарлі теж із самого ранку кудись поділися. Може, їх забрали до війська? — припустив його юний напарник. — Ти ж знаєш, Його Величності потрібні солдати, інакше війну не виграти.