Розділ 10.

Руки Корнелії тремтіли, коли її друзі одне за одним входили в портал, що синім світлом заливав їдальню, яку слуги ще не встигли прибрати.

— Не хвилюйся, — підбадьорливо всміхнувся Даміан, злегка стиснувши руку дівчини.

На це вона відповіла натягнутою посмішкою, а тоді вони синхронно ступили вперед — у магічне сяйво порталу. Мить невагомості й легкого запаморочення — і пара опинилася посеред похмурої тронної зали в оточенні розкішних вітражів та озброєної охорони, що колом обступила незваних гостей, спрямувавши на них свої рапіри.

Еллі мимоволі напружилася, міцніше стиснувши руку Його Величності. Вона глибоко вдихнула повітря, просякнуте дивним металічним запахом, і поволі видихнула, приводячи до ладу бурхливе серце.

— Хто ви такі та як посміли вдертися до королівського палацу? — вигукнув один із вартових напруженим ворожим тоном.

Інґвар зробив крок уперед, але Корнелія, черпнувши з глибин своєї сутності трохи сміливості, на диво рівним тоном поцікавилася:

— Хіба ви не впізнаєте свою принцесу?

Кора з Метліном, що стояли попереду, розступилися, демонструючи охороні Її Високість. Двоє вартових навпроти перезирнулися, вирази їхніх облич зробилися розгубленими.

— Я тут, щоб зустрітися з королем Осмальдом. Покличте його!

Корнелія ще ніколи так упевнено не розмовляла з тутешніми слугами. Вони завше вдавали, що не бачать її, і звертали не неї увагу тільки тоді, коли на те була воля короля. Тепер же саме вона віддавала накази, чи не вперше в житті поводилася справді як королівська дочка. І цю дивовижну впевненість дарувала не так присутність Даміана, як розуміння, що Осмальд більше не має над Еллі жодної влади. За останні кілька тижнів він став для дівчини чимось незначущим, до того ж вона тепер розуміла, що цілком спроможна себе захистити, бо має не тільки магію, а й феноменальну силу дракона.

Сивобородий вузькоплечий командир варти, як припустила Корнелія, прошепотів щось на вухо своєму молодому підлеглому — і той, відділившись від решти, помчав геть із зали. Наступні кілька хвилин єдиним, що порушувало тишу, було незлагоджене дихання десятка осіб.

— Щось вони не дуже раді твоєму поверненню, — знудьговано завважив Арсен, хоч прекрасно розумів, ким Корнелія була в минулому для своїх підданих.

Не принцесою — невидимкою.

— А ти очікував, що нас із хлібом-сіллю зустрінуть? — реготнула Кора, скосивши на нього погляд.

— Авжеж, ні. Але хіба це чемно: направляти на свою майбутню правительку зброю?

— Я не їхня майбутня правителька, — втрутилась Еллі, — і ти це знаєш.

Погляд командира варти став зверхньо-поблажливим, що не сховалося від Її Високості. Він наче тішився тому, що Корнелія усвідомлює своє безправ’я в межах їх країни. От тільки направду не розумів ще того, що Еллі говорить це не через примирення зі своєю "жалюгідною" долею, а з причин значно складніших. Вона здобула дещо більше й важливіше за право верховодити людським народом. Віднедавна Сайріфія взагалі перестала що-небудь значити для дівчини.

— Якщо так подумати, у тутешнього короля немає інших дітей, тож формально саме ти успадкуєш трон, якщо раптом він вріже дуба, — провадив далі невимушено Арсен.

— Годі верзти дурню, — злегка вдарив його в плече Метлін.

— Контролюй свого язика, хлопче. Виявляй більше поваги, коли говориш про короля в його палаці, — застережливо мовив сивобородий вартовий.

Арсен здійняв перед собою руки, проказавши глузливо:

— Перепрошую, панове.

Волкон скрушно похитав головою: мовляв, і за які такі гріхи це диво стало моїм сином.

Після цих слів двері, за якими раніше зник посланець, з гуркотом відчинилися, пропустивши до зали короля Осмальда з його свитою. Похмурий, як найстрашніша грозова ніч, він квапливим кроком увійшов до приміщення і, мовчки обминувши своїх гостей, рушив до пустого трону на постаменті.

— Скільки непотрібного пафосу! — пирхнув стиха Метлін, але його почули й інші.

— Не такої реакції я очікувала, — завважила, між іншим, Кора.

Осмальд тим часом, змахнувши полами своєї мантії, всівся на трон і з погордою глянув на візитерів, які, перебуваючи в оточенні варти, геть не почувалися заручниками. Його невдоволений погляд пройшовся незнайомими обличчями й зупинився на Корнелії, чия голова тепер не схилялася з бувалою покорою, а трималася гордо, як ніколи.

— Ти розчарувала мене, донько. Після твого вибрику з утечею й отруєнням Артмена я й не сподівався більше тебе побачити. А проте, ти знову тут. На диво, жива і здорова, що мене анітрохи не тішить, — промовив він голосом, аж ніяк не схвильованим. Його пальці беззвучно побарабанили по підлокітнику, а очі зіщулилися. — Що то за дикуни поруч з тобою? Хіба там, звідки вони родом, не заведено схилятися перед правителем?

Ейнар тихо пирхнув, а Даміан хижо вискалився, коли Метлін сміливо бовкнув:

— Яка нерозважлива дурість — говорити настільки зухвалі речі перед...

До його горла пригорнулося лезо рапіри, обірвавши кінець фрази.

— Останнє попередження, — озвався знову вартовий.

— Забери цю іграшку, дядьку, якщо не хочеш поранитися, — гарикнула до нього застережливо Кора.

Її рука лягла на руків’я старого кинджала, захованого у піхвах на поясі.

— Годі! — роздратовано вигукнув Осмальд.

— Накажи своїм людям прибрати зброю, — звернулась до нього Еллі, виступивши вперед. — Ми прийшли сюди не заради бійні.

— Ціка-аво, — протягнув чоловік, подавшись злегка уперед. — Ти стала сміливішою з моменту нашої останньої зустрічі. Смієш мене про щось просити?

— Я не прошу, — хитнула головою, — а наказую.

— О-о-о-о, — скорчивши здивовану гримасу, король гучно й нестримно розсміявся, — мені слід було відрізати тобі твого поганого язика, суча дитино.

Даміан тихо загарчав і зробив різкий крок уперед, мовби готувався напасти, але тендітна дівоча рука його зупинила.

— Не зараз, — тихо прошепотіла принцеса, а тоді знову повернулася до Осмальда. — Де моя мати? Я знаю, що те кляте серце їй не належало.