Розділ 9.

Увесь наступний тиждень пролетів, на диво, спокійно: жодних пригод, жодних атак, жодних падінь у водойми, жодних дивних снів, пророцтв, бійок чи нашестя віверн. Така спокійна атмосфера після виснажливої подорожі й усього, що сталося до неї, видавалася дивною, незвичною. Корнелії здавалося, що не може все бути так добре. Але добре й не було, адже той тиждень став затишшям перед бурею. Затишшям, яке подарувало всім такий бажаний і необхідний відпочинок перед тим, як повернутися до Середнього світу й відвідати Сайріфію.

Корнелія цей час провела вивчаючи замок і знайомлячись із його мешканцями. Сінтія заборонила принцесі використовувати магію та перетворюватись у дракона, щоб магічне виснаження минуло скоріше. Це відверто не тішило, однак, усвідомлюючи необхідність даних жінкою вказівок, Її Високість не перечила й не порушувала призначеного цілителькою режиму.

Сад, у якому сталася бійня, швидко відновили, й тепер Корнелія проводила там багато часу за прогулянками чи книгами, які позичила в замковій бібліотеці. Вона відчувала потребу збагатити свої знання про Високий світ, зокрема, перечитувала статути й закони, знайомилася з правилами ведення політики, з народними традиціями, особливостями престолонаступництва, а ще — з фізіологією драконів. Сподівалася також знайти пояснення тому голосу, що часто-густо лунав у її голові, однак і близько нічого подібного не знаходила.

«Чому я тебе чую, коли інші своїх драконів не чують?» — запитала у своєї дракониці тиждень тому.

«На жаль, я не маю відповіді на це запитання», — буквально зітхнув голос.

«Я думала, ти знаєш усе».

«Я знаю лише те, що стосується нас. І досі гадала, що інші дракони теж розмовляють».

«Це здається доволі дивним. Можливо, причина в тому, що я частково смертна?»

«Це не так», — заперечив голос, змусивши Еллі насупитися.

«Що саме?»

«У нас немає нічого смертного, інакше я б це відчула».

«Але ж моя мати була… — дівчина затнулася, не знаючи, в якому часі тепер варто говорити про жінку, а тоді просто закінчила: — смертною. Якби вона належала до котроїсь із вищих рас, думаю, Ейнар це б відчув».

«Боюся, відповісти на це запитання зможе лише сама королева».

«Якщо вона справді досі жива», — подумала Еллі усе ж із надією.

Наступного дня вона розповіла про цю нічну розмову Даміану. Відтак у них обох з’явилося ще більше запитань.

— Якщо раптом виявиться, що моя мати все ж мертва, ми можемо навідатися до її батька — вождя племені Морнів. Переконана, в нього знайдуться відповіді на деякі наші запитання, — запропонувала Корнелія з певним хвилюванням.

Вона досі не знала, якою людиною є її рідний дідусь, адже вони ніколи не бачилися, а мати мало що про нього розповідала. Чи то їй було боляче через сум розлуки, чи то, навпаки, злилася на рішення батька буквально продати її нелюбому чоловікові. Хай там як, відповідь зараз можна було тільки здогадуватися.

І цими, й іншими здогадками Еллі мучила себе майже увесь час, бо направду зайнятися більше було нічим. Даміан розбирався зі зрадою одного з підвладних йому Домів і розшукував Тінашу не лише в межах континенту, а й на територіях інших домініонів. Однак поки видимих результатів не було. Жінка наче крізь землю провалилася, і це не могло не вганяти у стан тривоги.

— Можна?

Корнелія невимовно здивувалася, коли посеред тижня до неї раптом вирішив навідатись Архан. Він увічливо постукав у двері, коли дівчина, ховаючись від денної спеки, обідала у своїй вітальні під мовчазним наглядом Ґансель, яка притаїла в серці образу на нерозважливий вчинок Її Високості зі стрибком із вежі. Чоловік, отримавши дозвіл ввійти, постав на порозі приміщення й кинув короткий погляд на служницю. Та без зайвих слів усе зрозуміла й за мить залишила кімнату.

— Щось сталося? З Даміаном усе гаразд? — напружилася Еллі, відклавши виделку з наколеним шматком гарно просмаженого м’яса.

— У нього все гаразд, причин для хвилювання немає, — запевнив Архан стримано.

— Тоді чому ти тут? — з явним полегшенням видихнула принцеса.

— Подумав, не зле було б подякувати за порятунок. Мій і мого господаря. Я знаю, що ти для нього зробила, — хлопець поквапився опуститися на одне коліно, однак Еллі його спинила коротким емоційним окриком.

— Стривай! Не роби цього. Простого «спасибі» цілком достатньо, — проступила нервова усмішка.

— У такому разі, дякую!

— Будь ласка, — якось ніяково відказала Еллі.

Ненадовго повисла незручна пауза. Дівчина подумала, що з Ірвісом якось простіше було знайти спільну мову, але причина була, мабуть, у різних характерах сенешалів. Архан здавався більш здержливим. Натомість Ірвіс не боявся розводитися на різні теми й часто першим зачинав розмову.

— То як почуваєшся? — запитання диктувала не лише ввічливість, а й тривога.

— Я цілком здоровий. Сінтія запевнила, що причин для подовження лікарняного немає.

Корнелія ледве стримала усмішку. Вона буквально уявила, як сувора жінка з роздратованим виразом обличчя виштовхує хлопця з палати. Однак не могла уявити Архана в образі відданого залицяльника-романтика. Не тому, що погано його знала (з Сінтією вона теж познайомилася лише нещодавно), а через його холодну стриманість, яка облагороджувала привабливе обличчя якоюсь аристократичною енергією.

— Що ж, я рада. Та чорна погань на тобі мала моторошний вигляд.

— Запевняю, відчувалася не краще, — чоловік скривився, а тоді позирнув через плече на двері. — Я, мабуть, піду.

Корнелія кивнула, закусивши нижню губу. У неї з’явилося запитання, яке вона не наважувалася озвучити, але все ж спустила з язика, коли одна нога Архана вже ступила в коридор.

— Де ти був усі ці двадцять років? Ірвіс говорив, що сенешалі прив’язані до своїх господарів. Мені мало що відомо про цей зв’язок, але я гадала, ви з Даміаном нерозлучні. В магічному плані.
Архан повернувся до кімнати й зачинив за собою двері. Вираз його обличчя став винуватим, вочевидь, через відчуття провини. Він трохи помовчав, мабуть, підбираючи правильні слова, а тоді коротко зізнався: