Розділ 8.

— Укрийся. Холодно, — Даміан з’явився неочікувано й опустив на дівочі плечі, прикриті лише тонкою тканиною нічної сорочки, тепле покривальце.

Корнелія саме відпочивала на терасі, споглядаючи за поодинокими зорями, які, втрачаючи орієнтири, падали, самотні, загублені, поглинуті небуттям…

І віднайдені десь в іншому куточку всесвіту.

— Дуже схоже на мене, — зітхнула дівчина мимоволі вголос.

— Що саме? — невимушено поцікавився чоловік, прилаштувавшись збоку на диванчику.

— Зірки. Ті, що падають, — пояснила, на мить відірвавши від безхмарного неба погляд і перевівши його на Даміана. — У нашому небі вони зникають, щоб засяяти над кимось іншим. Для нас вони втрачені, а для когось — новонароджені. До зустрічі з Інґваром, тобто Ейнаром… чи радше… батьком, — дівчина скривилася, досі не певна, як краще називати цього чоловіка, — загалом, до того, як утекти від Артмена я була зіркою, що дотлівала, готова в будь-який момент згаснути й щезнути з цього світу. А тепер я зовсім інша людина, в новому місці, з новим життям, новими цілями та мріями... Я переродилась і стала кращою версією себе. Принаймні, мені щиро хочеться в це вірити.

Даміан дивився на Корнелію зачарованим поглядом, утім не позбавленим смутку. Вперше за вічність тривалістю в один нестерпно довгий день дівчина бачила його таким розслабленим і… простим. Не імператором половини світу, не могутнім жаским драконом, не відважним воїном і навіть не своєю спорідненою душею — просто людиною, яка дозволила собі без задніх думок насолодитися затишком ночі.

І розділити цю блаженну насолоду з Еллі.

— Мені дуже прикро за все те, що тобі довелося пережити, — нарешті вимовив чоловік, його рука відшукала під ковдрою змерзлі дівочі пальці й накрила їх гарячою шершавою долонею. Корнелія не висловила нічого проти. — Якби я міг змінити час чи повернутись у минуле — я б зробив усе, щоб ти не переживала тих жахіть.

Дівчина всміхнулася, розчулена щирим хвилюванням у голосі співрозмовника. Турбота. Така дрібниця, а настільки приємна! З нею життя здається не таким уже й нестерпним. Цікаво, яким би воно було, якби чоловік, якого Еллі все життя вважала батьком, не був таким бездушним монстром? Чи склалося б усе інакше? Чи дізналася б вона про свою справжню сутність? Чи познайомилася б з Інґваром і його компанією? Чи зустріла б Даміана? Стільки непотрібних запитань, які не мають відповіді, проте однаково тривожать! А все тому, що в глибині душі Її Високість завжди жадала визнання короля Осмальда. Ця мрія була настільки нікчемною та слабкою, що й сама дівчина майже не задумувалася над цим, поглинена сильнішими почуттями — гнівом, ненавистю й презирством за те, як король чинив із нею й королевою: кожен удар, кожне образливе слово, кожне покарання — будь-яка кривда залишала по собі грубі рубці не лише на тілі, а й у душі. Однак маленька недолюблена дівчинка всередині Корнелії завжди відчайдушно хотіла батьківської любові. Хотіла нормального життя без думок про біль і смерть, без мрій про зернинку щастя та спокою, без безсилого почуття приреченості — просто безтурботного існування.

А проте…

— Ті жахіття зробили мене тією, ким я тепер є, і привели туди, де я зараз є, — визнала, глибоко вдихнувши принесений поривом вітру приємний запах Даміана. — Я вірю, що на всі події в нашому житті є свої причини, відомі тільки богам. І вірю, що ці причини рано чи пізно стануть відомі й нам самим.

Корнелія втомлено заплющила очі й відкинула голову на м’яку спинку дивана. Атмосфера, що панувала на терасі, трохи вганяла в сон – і дівчина рада була б поспати, от тільки рухатися геть не хотілось, а заснути тут було б, мабуть, не найвдалішим рішенням. Тож вона просто намагалася вибити у Морфея ще кілька бадьорих хвилиночок, щоб зібратись із силами й таки зайти всередину.

— Те, що сказала сьогодні Тінаша про наші стосунки… — раптом почав Даміан.

— Не переймайся, — перебила Корнелія заспокійливим тоном, — мене це не зачіпає. Майже, якщо вже бути чесною.

Почувся короткий смішок, але чоловічого обличчя в цей момент вона не бачила: надто вже лінувалася розплющити бодай одне око.

— Я доросла людина, яка розуміє потреби дорослих людей, — продовжила тим часом. — Тобі не конче треба було берегти свою цноту до нашої зустрічі, зрештою, ця зустріч могла б і ніколи не відбутися.

— Ти маєш рацію, та я все ж скажу, що нічого не відчував до неї. Ніколи. Ми просто задовольняли сексуальні потреби одне одного — не більше. Були коханцями, які не мали жодних зобов’язань і ні на що особливе не розраховували. Принаймні, я думав, що Тінаша це розуміє, бо ми не раз про це говорили.

— Не було схоже, що вона до тебе така ж байдужа, — хмикнула дівчина не без ревнивих ноток.

— Вона взагалі не була схожа сама на себе, — задумливо видихнув чоловік, — але я не хочу псувати цей вечір розмовами про моїх колишніх.

— Хочеш поговорити про моїх колишніх? — насмішкувато пирхнула дівчина й дуже здивувалася, коли почула відповідь.

— Хочу.

Корнелія мимоволі напружилась і таки поглянула на Даміана в намаганні переконатися, чи він, бува, не жартує.

— Мені більше нічого додати, крім того, що ти вже побачив, риючись у моїй голові, — проказала без каплі докору чи образи — лише з гірким примиренням. Зрештою, пережитого відвернути не можна й забути буде складно. Залишається тільки прийняти своє минуле й визнати його давно перегорнутою сторінкою, забороненою для перечитування.

Чоловік спохмурнів і відвів погляд, марно намагаючись приховати лють, що небезпечними іскрами спалахнула в глибині його темних зіниць. На вольовому обличчі заходили жовна, а пальці до побіління стиснулись у кулаки.

— Я змушу того виродка заплатити, — пообіцяв, карбуючи кожне слово, як незрушну обіцянку. — Але я не розумію, як так сталося, що ти погодилася на цей союз?

— Я не погоджувалася, — похитала головою, — мене змусив мій батько… точніше Король Осмальд. Йому потрібен був спадкоємець чоловічої статі, який зміг би посісти престол замість мене й продовжити рід. Союз із Кастірманом здався правителю Сайріфії вигідною інвестицією в майбутнє королівства, яке після, ймовірно, запланованого вбивства Артмена асимілювалося б із його землями. Відтак Середній світ звузився б лише до двох королівств, одне з яких стало б достатньо сильним, щоб поглинути й третє, тобто Ґвотерман. Осмальд помішаний на власній величі. Влада, мабуть, єдине, що він по справжньому любить.