Розділ 6.

— Пам’ятаєш, дорогою до табору в Тіньовому лісі я згадувала про жінку, яка показала мені моє майбутнє? — звернулася Корнелія до Ейнара, той у відповідь кивнув.

— Не розумію, — зацікавлено подався вперед Даміан, перевівши погляд із чоловіка навпроти на його доньку поруч.

Еллі відверто не знала, з чого почати. У голові роїлося безліч думок — кожна здавалася важливою й кожна претендувала на роль бути озвученою першою. Однак натомість дівчина видала те, що спало їй на думку в останній момент.

— Стривай, хіба ти не бачив моменту з передбаченням, коли переглядав мої спогади? — глянула насуплено на чоловіка, що сидів поруч, пильнуючи її уважним поглядом.

— Ти переглядав її спогади? — здивувався Ейнар, що змусило Даміана скривитися. — Це дуже… нечемно.

— Гадаю, він уже засвоїв цей урок, — Еллі дуже хотілося в це вірити, бо бути для когось відкритою книгою й не мати змоги захистити свій особистий простір здавалося їй гіршим смерті.

Принаймні тому, що неспроможність захистити себе нагадувала про ту колишню слабкість, про сіре й нудотне життя в еракському замку, позбавлене можливості будь-яким чином демонструвати свої бажання й відстоювати свої кордони. Ця слабкість не повинна була просочитися з минулого в теперішнє. Корнелія переродилась і тепер планувала відстоювати власну незалежність будь-яким чином. І одним із аспектів цієї незалежності було право на таємниці, право вирішувати, що варте бути озвученим, а чому судилося загинути у спогадах.

— Я бачив не все твоє життя — лише найяскравіші спогади, й серед них не було жодного пророцтва, — дещо сконфужено проказав Даміан, впустивши погляд у землю.

— Що ж, це певною мірою тішить, — утім, із сумнівом відказала Еллі, бо ще не знала, як на це реагувати.

Вона відчула незначне полегшення, проте воно не нівелювало провини її кхаала.

— То що за пророцтво? — поквапив Альвґемір, нагадавши про витоки цієї розмови.

— У ніч Бельтайну незнайома торговка у винагороду за гарну стрільбу з лука показала мені видіння, а ще сказала дещо дивне. За її словами, вісім величних Домів дракона забули про свій обов’язок, і тому світ у небезпеці. Вона назвала мене дитям змін і новим Світилом Ночі…

Корнелія затнулася, вгледівши ясну звабну усмішку, що розцвіла на тонких вустах Даміана, здавалось би, вкрай недоречно. Не змогла не запитати про її причину.

— «Світило Ночі» — стара, проте збіса влучна метафора, що є синонімом до титулу «імператриця Ночі». Якщо вже навіть пророцтво так тебе назвало, тоді мені не варто перейматися щодо нашого майбутнього.

— А ти переймався? — чомусь здивовано поцікавився Ейнар.

Він, здається, сприйняв новину про єдність душ його доньки і старого друга значно легше самої Корнелії. Це трохи її зачіпало, бо дівчині з упертості хотілося вірити, що в неї ще є вибір: прийняти цей зв'язок чи ні. Але всі довкола поводяться так, ніби цього вибору насправді немає. А це дещо пригнічує.

— Моєю кхаалі стала норовлива жінка. Схоже, це в неї від матері. Тож я, чого ховати, був злегка напруженим до цього моменту…

— Це ще не все, — перебила Її Високість, — саме та жінка сказала, що я повинна врятувати свою споріднену душу та звільнити силу, заховану в мені. А ще вона стверджувала, що дехто вкрав у богів якусь річ, і мені належить її повернути, бо лише так я зможу отримати те життя, про яке мріяла.

— Цікаво, — багатозначно протягнув Ейнар, — але я не розумію, чому ти раніше вважала, наче я — твоя споріднена душа.

— Ти справді так думала? — брови Даміана чи то в подиві, чи то глузливо полізли на лоба.

— Ти казав, що твій дракон у небезпеці і що врятувати його можна лише з моєю допомогою, — стенула плечима дівчина, зігнорувавши реакцію чорного дракона, — а ще ти не виказував причин, із яких допомагаєш мені, і турбувався про мене. Це й навело мене на неправильні висновки.

— Зрозуміло, — Альвґемір утомлено впустив чоло на свою долоню й поглянув кудись собі під ноги.

— Отже, більша частина передбачення вже справджена. Залишилося тільки знайти ту невідому вкрадену річ. У тебе є здогадки, що б це могло бути? — вже більш серйозно поцікавився імператор Ночі.

— Є, — кивнула. — Цієї ночі я бачила сон, який, як мені здається, був чиїмось спогадом. Та не лише спогадом, а деталлю, тісно пов’язаною з пророцтвом норни. У цьому сні я бачила, як Тінаша в ім’я свого бога вбиває жінку, яку називає Матір’ю Славою, та забирає в неї якийсь ріг. Гадаю, цей ріг і є тією вкраденою річчю. А ще дракониця сказала, що він дасть їй силу загасити сяйво двох Світил, щоб морок зміг панувати над світом. Не знаю, що б це могло значити.

Чоловіки одночасно переглянулися. У їх поглядах промайнула тривога, змішана з глибоким здивуванням, ба навіть шоком. Такі емоції в їхньому виконанні насторожили Корнелію. Вона й уявити не могла, що саме зі сказаного нею змогло спровокувати таку дивну реакцію в істот, які, здавалося, бачили й знають не менше, ніж усе на світі.

— Ти впевнена, що бачила й чула саме це? — проникливо зазирнув у вічі своїй донці Ейнар.

— Так, — кивнула вона. — Але я нічого не розумію. Поясніть.

— Мати Слава або Магура — це воїтелька божественного походження. Саме вона забирає після смерті душі обраних — тих, кому судилося потрапити до Вальгалли. Її ріг — це могутній артефакт, який, як говорять деякі писемні джерела, здатний подарувати смертній душі божественну сутність…

— Зробити богом? — охнула Корнелія, затуливши рот долонею.

— Ні, — похитав головою її батько, — боги й божества — це різні істоти. Перші народилися з волі Рода та Дивії й ніколи не були смертними, вони набагато могутніші за божеств і значно старіші, бо з’явилися ще до початку зародження будь-яких інших форм життя. Другі ж, тобто божества, здобули безсмертя через смерть і благословення, дароване богами за якісь визначні вчинки.

— А дракони й інші вищі раси? Вони теж безсмертні з цих причин?