Розділ 5.

Утоми дивовижним чином позбутися вдалося, а от хвилювання — ні. Корнелія не сприймала розмову з Ейнаром як щось особливе чи трепетне, вона не тримала на нього образи, хоч повинна була б; не злилася, не зневажала — просто відчувала полегшення через те, що невдовзі дізнається правду й відповіді на всі ті питання, які так довго тривожать її. Вона була певна, що всьому знайдеться своє розумне пояснення, інша річ, наскільки болісним воно виявиться.

Найбільше зараз дівчині хотілося впорядкувати власне життя, зрозуміти, як жити далі, й вибудувати більш-менш точний план дій, щоб розв’язати ті проблеми, які не щезнуть після відвертої розмови з рідним батьком. Їй хотілося нарешті здобути спокій: і душевний, і моральний, і життєвий, щоб більше не думати ні про що, крім сніданку на березі моря десь далеко від цілого світу чи про колір сукні на безтурботну прогулянку власним мальовничим садом у променях сутінкового сонця. На тлі глобальних проблем Корнелії так не вистачало проблем відверто безглуздих, проте приємних!

Коли попереду виросли високі двостулкові двері з білого дерева, прикрашеного позолоченим орнаментом, Еллі нервово видихнула.

— Все гаразд? — поцікавився Даміан, перш ніж вартові встигли прочинити двері.

— Так, — кивнула вона, — ходімо!

Дверне полотнище з глухим звуком, що розійшовся луною, пірнуло в темну простору залу. Даміан, переплівши раптом свої пальці з пальцями Корнелії, чітким упевненим кроком рушив уперед. Вираз його обличчя не демонстрував і натяку на якусь емоцію, однак погляд випромінював майже ворожу холодність. Натомість його супутниця навіть не намагалася приховати свого спантеличення, тривожності, трохи цікавості й безлічі інших емоцій, що відображалися на її блідуватому обличчі.

Ейнар і вся його компанія, крім Кори, вже були на місці. Вони завмерли за кілька кроків від двох моторошно-величних тронних постаментів, що височіли посеред щедро залитої денним світлом зали, виконаної в темних тонах. Чимось це приміщення нагадало Корнелії тронну залу Еракського замку, однак тут не було тієї атмосфери гнітючості, не було відчуття морального тиску, не було деспотичного батька з його мерзенними подарунками й жорстокими покараннями. Натомість були люди, які наважилися заради майже незнайомки ризикнути життям. Люди, яких принцеса могла з упевненістю назвати своїми друзями. А ще чоловік, який дарував молодому дівочому серцю неспокій. Страшний і прекрасний, могутній і ніжний дракон, з яким Еллі поки не знала, що робитиме далі.

А поки він вів її вперед, щоб за мить вказати на законне місце — вилитий із чорного золота трон, чию спинку зверху — там, де закінчувалась голова й починався пустий простір, — увінчувало золоте сонце. Точно таке саме імператорське крісло, лиш оздоблене срібним серпом місяця, стояло поруч: два різних підлокітники розділяли всього кілька майже невидимих сантиметрів.

— Я можу залишитись унизу, з рештою… — невпевнено прошепотіла Корнелія, з сумнівом подивившись на Даміана.

— Твоє місце поруч зі мною, моя кхаалі, — шовковим, а проте беззаперечним тоном промовив він і, дочекавшись, коли його обраниця опуститься на трон, сів на своє місце.

Ненадовго повисла напружена тиша. Принцеса почувалася мов не у своїй тарілці. Незвикла до надмірної уваги, вона б воліла опинися зараз у місці, де б на неї точно не витріщалися, однак не стала цього говорити, бо розуміла, що це бажання диктоване колишньою слабкістю й страхом, який вимагав завжди й кругом ховатися від потенційних ворогів, себто батька та його слуг. Тут же цих ворогів не було, — лише чоловік, який чомусь приховав той факт, що є рідним батьком дівчини, а ще його компанія, чия роль у цій великій брехні поки залишається неочевидною.

— Я довго чекав цієї зустрічі, — Даміан поглянув на Альвґеміра з погордою, — тільки уявляв її геть по-іншому. І тобі, мій старий друже, — звертання прозвучало доволі іронічно, — варто подякувати своїй донці за те, що вона мої плани змінила.

Ейнар лише похмуро стиснув губи.

— Не скажу, що цей ваш зв'язок мене тішить, — промовив рівним тоном, обличчя його не виражало жодної емоції, тож важко було передбачити, що чоловік відчуває зараз, — але богам видніше. Якщо вони з’єднали ваші долі, отже, на те є причина.

— Чому? — не стрималася Корнелія, бо це питання весь день не давало їй спокою. І в цьому одному тихому слові сховалося стільки інших питань, що Альвґемір і не здогадувався, скільки їх. Однак Еллі звела все до одного — найбільше незрозумілого: — Чому ти не сказав правди?

— Я б волів поговорити про це особисто, — рідка синява очей огорнула винуватим поглядом обличчя Її Високості.

Корнелія невпевнено поглянула на Даміна.

— Можна?

— Люба, мій дозвіл тобі не потрібен. Роби, як вважаєш за краще, — ласкаво промовив той, а тоді перевів твердий погляд на Альвґеміра. — Коли ваша розмова дійде до причин, з яких ти мене зрадив, не забудь, що і я маю право їх почути.

У відповідь імператор Сонця не сказав нічого. Його донька тим часом звелася на ноги й пішла вперед. Разом вони вийшли в коридор і мовчки знайшли вільну кімнату. Точніше, Ейнар її знайшов і, схоже, орієнтувався в замку не гірше його власника. Адже йшов так, ніби знав, куди саме прямує.

Іти довелося недалеко. На тому ж таки поверсі лише з протилежного його боку знайшлася невеличка відпочивальня — світла простора кімната з кількома диванами, журнальними столиками, невеличким стелажем із книгами, темним лакованим креденсом, за чиїм склом заховалися блискучі фужери, й виходом на затишну терасу, що відкривала вигляд на зеленоверхий густий ліс, зараз щедро осяяний сонцем.

Корнелія опустилася на краєчок одного з диванів, натомість Альвґемір залишився стояти навпроти.

— У мене безліч запитань, — зізналася дівчина.

— Обіцяю дати на них відповіді, — дещо винуватим тоном відказав дракон.

— Одне з них я вже озвучила, тож можеш почати з нього.

Чоловік важко видихнув.