Розділ 3.

Серце Корнелії калатало з навіженою силою. Навіть вітер не міг його перекричати, а на верхівці найвищої, за словами Ґансель, вежі в замку Півмісяця було надзвичайно вітряно.

Служниця, нічого не підозрюючи, на прохання Еллі залишилася чекати під сходами, які пів хвилини тому вивели Її Високість на оглядовий майданчик. Від висоти в дівчини перехоплювало подих, одначе внутрішній голос запевняв, що нічого поганого не станеться.

«Будь сміливою — і станеш сильною!» — говорив він.

І вкладена в ці слова сталева впевненість направду підкупляла, як і заманлива обіцянка здобути силу. Корнелія вірила своїй дракониці. Принаймні дуже хотіла вірити. Й, аби не передумати, діяла швидко. Знала: варто дозволити сумнівам бодай на секундочку залізти до голови — дасть задню. Тож діяла за дитячою логікою: не бачу проблеми, отже, її немає. Уявивши, що позаду не смертельний обрив висотою в кілька десятків метрів, а безмежне м’яке золотокосе поле, зробила крок — і відчула, як невагома невідомість підхоплює тіло теплими й стрімкими потоками вітру.

А вже за мить відчула, як легкий, майже приємний струмінь току хвилею обдає з голови до кінчиків пальців на ногах. Насправжки побачила, як знайомий вогник в оточенні мороку розростається до гігантського полум’я й бережно огортає все тіло, наповнюючи його дикою, неприборканою енергією — пекучою й солодкою водночас. Здавалося, ця енергія замість крові потекла венами, запаморочила голову так, що світ на якусь мить зник з-перед очей. Проте цю саму мить потому вибухнув у світлі зовсім нових емоцій.

Погляд.

Корнелія бачила так далеко й так чітко, що дивувалася, чи, бува, то не передсмертні галюцинації. Кожен камінчик, кожен струмочок у лісі, кожного птаха, кожну гілку чи тваринку, що не ховалась у своїй норі, — очі помічали абсолютно все.

Слух.

Десятки, якщо не сотні, звуків так різко вибухнули в голові й дезорієнтували, що дівчина несвідомо кинулась у протилежну від них сторону. І цією стороною виявилося… небо. Чим вище вона ринула, тим тихшою ставала та неприємно-подразлива какофонія і тим легше було прийти до тями.

Нюх.

Кислий, сосновий, морський, металічний — безмежна кількість запахів злилися в один неприємний, і при цьому вирізнялися кожен по-своєму. Захотілося блювати. Дуже захотілося. Але щойно вуста розтулилися — з них виринув потік яскравого полум'я, що дивовижним чином відвернуло увагу від запахів. Слово "здивування" в цей момент не вичерпувало всіх тих емоцій, які Еллі відчула, збагнувши, що може вивергати справжнісіньке полум'я.

Сила.

Тіло вперше в житті здавалося таким гнучким і сильним! А ще важким. Дуже важким. І безмежно незграбним. Мовби не належало самій принцесі, хоч вона й могла його контролювати.

Здебільшого.

Лише довгі кілька хвилин потому, коли місто зникло з поля зору, змінене м’якими білими перинами хмар, Еллі усвідомила, ЩО з нею сталося насправді. Вона повернула голову вбік і побачила широке біле крило. М’яка шкіра між аркоподібними кістяними наростами, на вершечках озброєними гострими шипами, злегка розвивалася. Десь позаду бовтався довгий шпичастий хвіст на кінчику схожий зі збільшеним вістрям стріли. Більше нічого розгледіти не вдалося, проте й це неабияк ошелешило.
Корнелія рухалася інстинктивно. Просто час від часу робила кілька легких помахів крилами. Тіло слухалося майже ідеально, проте повністю контролювати його було дуже складно. Наприклад, дівчина й гадки не мала, як повернути назад, чи як узагалі змінити напрям польоту. Тому довгий час просто летіла прямо. І коли до горла почав підступати страх, що такими темпами можна й до океану дістатися, дівчина наважилася на ризик: склала крила й дозволила тілу стрімголов ринути вниз.

Холодні потоки вітру здавалися лоскітними, однак дівчина не сумнівалася в тому, що це лише через її нову подобу. Насправді ж вони були могутніми — такими, що добряче б нашкодили звичайній людині, якби вона якимось дивовижним чином впала із такої висоти.

Коли в полі зору з’явилася темно-синя поверхня якоїсь водойми, Корнелія почала поволі розправляти крила, щоб сповільнити темпи падіння. Виходило кепсько: нею весь час носило зі сторони в сторону, однак синя цятка перестала збільшуватися так стрімко, як кілька секунд тому.

Ще через менш ніж хвилину, розкішні білосніжні крила знову повністю розправилися. Угледівши власну гігантську тінь над рівною смугою лісу, Еллі мимоволі затамувала подих.

«Невже це справді я?» — подумала вона вражено й гордо. А тоді ряба зелень суходолу змінилась на мутну неспокійну поверхню річки. У ній принцеса й побачила своє нове відображення.

Безперечно, вона очікувала побачити щось неймовірне, однак не була готова до того, що замість звичного симпатичного личка уздріє гігантську лускату голову з зубастою пащекою й вертикальними зіницями в обрамлені благородної блакиті. Це справило на дівчину таке глибоке враження, що вона мимоволі на мить розгубилася — задивилась, розслабилась — і це стало її великою помилкою.

Одне з крил опустилось у воду достатньо близько до берега, щоб зачепити великий підводний камінь. Навіть на невеликій швидкості це завдало відчутного болю — й Корнелія, смикнувшись, різко завалилась на бік і втратила контроль над польотом. Через секунду над її головою оглушливо замкнулася темна поверхня водойми. Наче на зло, у ту ж мить тіло зробилось підозріло легким. У порівнянні з тим, яке було до цього, сміливо можна було б сказати, що взагалі невагомим.

Холодна вода обпекла горло й очі, впала шаленою важкістю на плечі, закрутила сильним потоком і потягнула донизу — в безпросвітну темряву далекого, забутого дна. Дівчина смикнулася і, як могла, почала тягнутися доверху. Плавати її не навчили. Ванна в її житті була найбільшою водоймою, якщо не враховувати Шейронського моря, яке принцеса перетнула дракаром, і джерела Урд, в якому встигла поплавати непритомною.