Розділ 1.

Розплющивши очі, Корнелія збагнула одразу дві прості речі. Перша — вона вже далеко не в Тіньовому лісі й навіть навряд чи в горах. Мідас? Чи, може, це вже Соларіс? Друга — поруч на ліжку хтось лежав і мирно спав, нахабно обіймаючи її однією рукою за талію. Від усвідомлення цього тіло мимоволі здригнулося. Дівчина обережно повернула голову вбік і наткнулася поглядом на молодого темноволосого чоловіка. Його обличчя в боковій позі важко було розгледіти, але й так очевидним було те, що це навряд чи хтось із компанії Інґвара. Та й нові приятелі абсолютно точно не дозволили б собі такого зухвальства.

Серце в грудях тривожно здригнулося.

«Що за чорт?!» — запанікувала дівчина, мимоволі піддавшись сумнівам: а чи справді вона прокинулася? Бо реальність, як ніколи, спантеличувала й нагадувала більше дивний сон.

Змусивши себе не піддаватися зрадливій паніці, Корнелія оббігла коротким поглядом кімнату, намагаючись зрозуміти, де й із ким усе ж опинилася. Однак це місце не було їй знайоме та й не могло таким бути. Широка розкішна кімната сильно нагадувала чиюсь спальню. Виконана в темних тонах — поєднання різних відтінків синього й чорного, — вона геть не здавалася пафосною, як це було з інтер’єром у замку короля Артмена. Атмосфера тут не пригнічувала, а, навпаки, дарувала відчуття легкості завдяки великій кількості вільного простору. Меблів було небагато — лише здоровенне ліжко, дві приліжкових тумби, стелаж із кількома книгами й декоративними фігурками, розташований з боку Корнелії, та невеличкий круглий столик із двома кріслами біля панорамного вікна, схованого за білосніжним важким тюлем, що тепер злегка розвивався від протягу. Крім цього, тут були ще одні двері навпроти постелі, й одні — праворуч, навпроти вікна. Усе. Більше нічого. Ну хіба що ймовірний власник цього місця на додачу, що відверто не збагатило розумінням ситуацію.

Еллі взагалі мало що пам’ятала з останніх годин (днів? місяців?) свого життя. Крайній спогад обривався в тій печері, де напала істота, яку лорд назвав кумельганом. Хродґейр прийшов на допомогу, а що було далі… А далі це незнайоме місце і сплячий чоловік під боком. Невже це досі якийсь сон або хворобливе марення? Чи, може, взагалі потойбіччя?

«Та ні! — прогнала нервово останню думку. — Навряд чи смерть має саме такий вигляд і саме таким чином зустрічає душі».

Поза тим, відлежуватися так і надалі Корнелія не збиралася. Для чого випробовувати свою мінливу вдачу? Дівчина обережно двома пальчиками підхопила рукав чужої руки й повільно відсунула її вбік, якомога далі від себе. Тоді тихенько сіла, опустила босі ноги на підлогу й ненадовго завмерла, почувши, як незнайомець позаду ворушиться. На щастя, він, схоже, лише змінив позу. З полегшенням видихнувши, дівчина звелася на ноги й мимоволі скривилася від холоду, яким охоче поділилася з її ступнями блискуча графітова плитка. Роззирнулась у пошуках бодай якогось взуття, однак у полі її зору з’явилися лише важкі чоловічі чоботи, розмірів щонайменше на п’ять більші потрібного. Розумно зваживши всі «за» й «проти», принцеса вирішила потерпіти трохи дискомфорт і таки не втрималася, щоб не поглянути знову на незнайомця. Тепер він лежав на спині, тож з'явилася змога роздивитися обличчя.

«Десь я його вже бачила, — здивовано визнала Корнелія, силуючись згадати, де й коли це було. Кілька довгих секунд вона напружено прокручувала в голові всі знайомі й мигцем побачені під час подорожі постаті, а тоді в пам'яті просто вистрелив спогад із темною печерою, самотнім променем світла й чоловіком у його центрі. — Точно! — ледве не викрикнула вголос, але вчасно спохватилася. — Це той в'язень із норнового видіння!»

Серце зайшлося таким зляканим бігом, що холод підлоги, як і все інше, миттю забувся. Еллі розгублено поглянула спершу на одні двері, а тоді — на інші. Обрала ті, що були найближче, тобто навпроти ліжка, й посунула до них навшпиньки, подумки молячись усім знаним богам, щоб чоловік не прокинувся.

Важка й брудна подорожня сукня, в яку Її Високість досі була вбрана, мовби на зло, страшенно плуталася між ногами. Довелося згребти її низ у праву руку. Ліву Еллі поклала на сріблясту дверну ручку, виконану в стилі полум’яного язичка, й обережно прочинила двері, втішившись гарно змащеним петлям, які й звуком не видали втікачку.

Відтак дівчина опинилася в місці, схожому на вітальню. Витрачати час на роздивляння не стала, натомість уже жвавіше попрямувала до інших дверей, на щастя, єдиних. За ними виявився довжелезний темний коридор, злегка освітлений мініатюрними, схоже, магічними згустками, прикріпленими до стелі. Щойно Корнелія переступила поріг кімнати, магічний світильник над її головою спалахнув яскравіше. Злодійкувато роззирнувшись, навмання вибрала сторону — ліву — й хутко побігла, не забуваючи час від часу озиратися. Хоча робити це було збіса лячно.

Магічні згустки над головою дівчини один за одним спалахували, чим дивували й дратували водночас, бо підступна система освітлення цілком могла видати місце перебування втікачки. А це ну ніяк не працювало на позитивну перспективу. Принаймні до тих пір, поки не стане ясно, що то за місце й чи варто Еллі перейматися за свою безпеку. Зараз вона нею точно переймалася, бо геть не розуміла, що відбувається й де поділися друзі.

Вловивши боковим зором сходи, Її Високість без роздумів майнула туди. Вона й гадки не мала, що повинна робити й куди треба бігти. Незнайоме місце лякало, а відсутність бодай якоїсь охорони в будівлі, габаритами більше схожій на замок, аніж на маєток, відверто тривожила, хоч мала б потішити. Корнелію долало дивне відчуття обману: надто вже просто вдалося вислизнути непоміченою.

А чи справді непоміченою?

Вона ввесь час озиралася, мовби чекала, що от-от із якогось закутка з’явиться варта чи господар цього самотнього розкішного місця. Щодуху бігла, не розбираючи дороги й не маючи гадки, куди, зрештою, потрапить. Однак замок (чи то таки маєток) здавався не просто великим, а нескінченним, бо один коридор повільно переходив в інший, одну залу зміняла друга, а сходи ніколи не закінчувалися.