Розділ 24. Будні в Маєтку на Пагорбі

З кухні прибрали гігантські стіл та стільці. Гела привела звідкись ельфа, який протягом трьох днів виростив необхідні меблі для кухні, двох спалень, вітальні — під неї Гела виділила найбільшу кімнату в будинку, і кілька міцних стелажів для підвалу. За кілька днів, що лишилися до осіннього рівнодення, вона перетворила лігво людожера на затишний будинок, де було приємно жити.

Вовча ніч минула спокійно. В лісі до самого ранку лунало хиже виття, іноді чувся чийсь вереск та можна було розгледіти спалахи магії над кронами дерев.

Мешканці Пралісу розважалися на свій жорстокий лад.

Северин тим часом вивчав спадок, який дістався йому від ліча. В скарбниці поряд із обгризеними кістками знайшлося кілька скринь із різноманітними артефактами, в яких він тепер намагався розібратися. Деякі із них виглядали такими древніми, наче дійсно походили з часів до приходу Пралісу. В тому числі там знайшовся вицвівший сувій, який останню сотню років тримався тільки на чесному слові і залишках магії, в якому вказувалося право власності Маєтку на Пагорбі,  де ім’я Горицвіт Білий повільно змінилося на Северин Білий.

— Вітаю. Ти вступив в права спадщини. Підживи свиток своєю магією, а то він скоро на порох розсиплеться. Хто знає, як це відобразиться на пов’язаних з ним чарах будинку, — Гела похлопала Северина по плечу.

— У мене інше прізвище. Я…

— Забудь. Ким би ти не був раніше, зараз ти — Северин Білий.  Це ім’я тобі личить. Он, в дзеркало поглянь, волосся і шкіра з кожним днем світлішають, та й роги теж білесенькі, — вона єхидно посміхнулася. — Ти хотів дослідити Праліс, от і зможеш тепер це робити не боячись нічого. Праліс змінює тебе, отже він тебе прийняв.

— На роги я не розраховував.

— А що ти хотів отримати? Кабаняче рильце? Ведмежу шерсть чи лисячий хвіст? — Гела підійшла зовсім близько і погладила його по щоці. — Ти ж не думав, що можеш пожити в Пралісі і не перетворитися на почвару? Звідси ніхто не виходить таким, яким був раніше.

— Я знаю, — Северин взяв її долоню, прибираючи зі своєї щоки, але не відпускаючи. — Я отримав те, що хотів.

— Тобі личать роги, — Гела забрала свою руку. — Я заберу кістки, — вона кивнула на маслаки, що купами валялися між скринями. — Деякі з них згодяться на амулети, а щось можна буде на зілля пустить. Ти ж не проти?

— Роби як знаєш.

— Дякую, мій добрий хазяїне.

— Припини, в покору ти грати не вмієш.

— Це я просто не стараюсь.

— Отож.

Вони обмінялися посмішками.

Зима минула швидко. Северин поступово звик до свого нового вигляду, хоча руки ще іноді тяглися обмацати власні роги, щоб вкотре переконатися: вони дійсно є. Він більше не людина. Мабуть.

— Я пустила чутку, що в Маєток на Пагорбі потрібна кухарка, — Гела помішувала в казані суп.

— Навіщо? — здивувався Северин, дістаючи з мисника посуд.

— Тому що я — відьма, а не твоя служниця, — Гела сердито наставила на нього ополоник і повернулася до плити. — Через пів року закінчується термін нашого договору, і я піду. Ти ж не думав, що я вічно буду тебе обслуговувати? Магія свідок, я люблю варити зілля, а не юшку.

Вона зняла казан з печі і протягла руку за мискою.

— Ти смачно готуєш, — Северин забрав назад повну миску з паруючим супом.

— Переб’єшся без мого варива.

Гела насипала юшки й собі, виставила на стіл хліб, узвар і дрібно порізаний салат із зелені та яєць.

— Не турбуйся, хтось із слабосилок обов’язково зацікавиться і погодиться дбати про побут замку в обмін на захист і їжу.

— А тобі захист не потрібен? — Северин на мить затримав подих, усвідомлюючи, що не хоче, щоб вона йшла.

— Ні, — відрізала Гела.

— В будинку достатньо місця, ти можеш залишитися тут і коли станеш вільною від зобов’язань.

— Ти не вмовиш мене залишитися.

— Тобі так неприємно жити зі мною під одним дахом?

— Северине, я двадцять один рік була чужою власністю, я сиділа в задзеркаллі, я втратила тіло, я втратила свою блакитну кров — і все це заради того, щоб нарешті стати вільною. Гадаєш, після всього цього я погоджусь на щось менше, ніж абсолютна свобода?

— Сподіваюсь, ми хоча б залишимося друзями?

—Добрі стосунки з сусідами завжди вигідніші, за сварку. Я не планую з тобою ворогувати.

— І на тому дякую.

Не встигли вони пообідати, як гримнули вхідні двері.

— Ти когось чекаєш?  — Северин з цікавістю розвернувся до дверей. Почувся гуркіт. — Сподіваюсь, це не наша майбутня кухарка там спотикається.

Северин вийшов в коридор, глянути на непроханого гостя, і відразу ж наткнувся на рицаря, який навіть не намагався сховатися.

Зайда з ніг до голови був закутий в магічний обладунок, але дворучний меч хоч і відлякував магічними сполохами, все ж виглядав доволі незграбно.