Розділ 23 Садиба велетня

—Дорога зникла, — Северин оглядівся. Вони з Гелою стояли на нетоптаній траві, довкола стіною росли липи та каштани, чутно було шум струмка, а от широкої вимощеної дороги і сліду не видно.

— Гарне місце, — Гела дістала пляшку. — Я наберу води, а ти, якщо не боїшся сам по лісу ходити, можеш спробувати вполювати нам обід.

З дичиною не заладилось. Чи то зайці тут водились надто обережні, чи то Северин був не вельми вправним мисливцем, але даремно згаявши кільки годин, він вийшов до двох груш, які, наче сестриці, тісно переплелися кронами.

Северин зірвав одну і надкусив. Спіла. Солодка. Що ж, це звісно не дичина, і Гела не упустить моменту дорікнути йому за невдале полювання, але груші — краще ніж нічого.

Северин без поспіху почав зривати золотисті плоди і складати до сумки, аж раптом чиясь рука ухопила його за комір і підняла в повітря.

— Ти крадеш мої груші!

Северин рвонувся, але незнайомець тримав його міцно. Зростом він майже не поступався дереву, з якого Северин так необачно почав збирати врожай.

Велетень без напруги тримав Северина за шкірку і з цікавістю роздивлявся.

Северин спробував заїхати йому під дих ногою, але не дістав. Вихопив меча, але нічого зробити не встиг, бо велет вирвав зброю, демонстративно поколупався зачарованим мечем в зубах і викинув, наче то була нікчемна залізяка.

— Ти з’їв мої груші, а я з’їм тебе. Будеш моїм обідом, — вирішив велет і поніс Северина, так і тримаючи його на витягнутій руці.

— Відпусти, — прохрипів Северин, зрозумівши, що його магія на почвару не діє. — Я заплачу викуп. Що ти хочеш?

— Їсти, — пожав плечами велет. — Я тебе випотрошу і засмажу на вертелі. Їсти магів корисно. Від цього росте моя власна сила. Знаєш, чому мене ніхто не може здолати? Тому що я слідкую за тим, що їм. От більшість створінь тягнуть до рота все, що бачать. А я не такий. Я їм магів, щоб чари на мене не діяли, я їм відьом, щоб мене не брали зілля і замовляння, я їм перевертнів, щоб мати їхню силу і гострі кігті.

Людожер  переступив через струмок і без поспіху піднявся на пагорб, на якому стояло його житло — складений із грубих брил великий будинок.

Ні вирватися, ні вмовити велетня, ні вбити його за допомогою кинджала, який велет спокійно відібрав і викинув, ні приспати за допомогою сплетеного нашвидкуруч сонного заклинання не вдалося.

Людожер притяг Северина на кухню, зірвав одяг і прив’язав за руки і ноги до столу.

— З тебе буде смачна вечеря. Я тебе випотрошу, легені стушкую із цибулею, — велет дістав великий ніж і підійшов до столу. — Серце зварю, потім наріжу на тоненькі полоси і заправлю часником…

Северин не міг відвести погляду від гострого леза. Це кінець. Якби від жаху не заціпило горло, він би кричав, забувши про гідність.

В сінях щось гримнуло.

— Здається, у мене гості, — здивовано сказав велет. — Сподіваюсь, це ще один маг. Або фея. Люблю смажених фей. Їхні крильця приємно хрустять…

Він поклав ніж і вийшов.

Северин видихнув, — він і сам не помітив, як затримав подих, — і зосередився на тому, щоб звільнитися з мотузок.

— Та не ламай ти собі пальці, я вже тут.

— Гела? — він різко повернув голову на голос. Відьмочка, ледве дістаючи підборіддям до стільниці, з саркастичною посмішкою розглядала його.

— Хто ж іще. Ці мотузки магією не розв’яжеш. Зараз, постривай, підтягну стілець, а то не бачу, де ті вузли.

— Тут людожер живе… — Спробував попередити її Северин.

— Не турбуйся, він послизнувся, упав, голову розбив, тож деякий час нам не надокучатиме.

Гела скинула речі, які несла в руках, на підлогу. Об камінну підлогу дзвякнув метал і почувся звук, наче щось важке тягнуть.

— Послизнувся? — перепитав Северин.

—Ага. Я огризок на підлогу кинула. Він на нього наступив — і як гепнеться.

Гела залізла на стілець і звільнила Северину руки. Мотузки, що тримали ноги, він розв’язав уже самостійно.

— Сподіваюсь, ти взяв з собою змінні штани? Бо від твого одягу мало що лишилося.

Гела кивнула на підлогу, де лежала купка дрантя, що колись була добре зачарованим від пошкоджень костюмом.

— Тільки ковдру, — буркнув Северин.

— То в ній і будеш ходить. Бо одяг велетня тобі не по розміру.

— Не хотілось би. Де в Пралісі можна одяг купити? Маєте ж ви десь його брати? Чи всі поголовно прялі і ткалі?

— Не всі, звісно. Дехто взагалі без одягу ходить… Та добуду я тобі одяг, добуду. А зараз сховай свою стидобу…

— Що, відволікає? — спробував пожартувати Северин.

— Ой, та хочеш голою дупою світить — на здоров’я, тут протягів немає, не застудиш, — закотила очі Гела. Северин нервово сіпнувся і поспішив підняти з підлоги ковдру.

— Зараз тобі потрібно добити людожера…

— То він ще живий? — Северин зав’язав ковдру на стегнах і оглянувся в пошуках зброї. Знайшов свій меч і відчув себе трохи впевненіше.