Розділ 19 Полювання на татошів

На стадії плану все здавалося простим і вигідним. Вигідним не тільки йому, а й усім іншим. Принц Деян зберіг свою дружину, саме ту, яку він кохав. Русалка залишилася зі своїм принцом. Король Годомир заспокоївся, що його синам не планують шкодити. Симеон отримав закохану в нього і покірну дружину. Служниця здійснила заповітну мрію і стала принцесою, майбутньою королевою. Відьмочка з лісу залишилась живою і навіть отримала нове тіло, ну а сам він, нарешті, знайшов провідника в Праліс. Але ж ні. Виявилося, що відьмочка чомусь не вважає, що його вчинок заслуговує на вдячність. При тому, що він фактично зберіг їй життя.

Гела спала, скрутившись калачиком під ковдрою. Втомилась. А тіло їй дісталось дійсно непогане. Трохи нижче, ніж колишнє, але здорове і без шрамів. Волосся не таке довге і золотисте, звісно, але світле, ніс трохи кирпатий і немає ластовиння. Пощастило, що тіло знайшли відразу, як воно померло. І пів дня не минуло, як він уже був коло  мертвої дівчини і готував її до підселення упійманої душі.

Северин підкинув хмиз  у вогнище. Полум’я спалахнуло, вириваючи з темряви миле обличчя дівчини. Це зараз вона мила і тиха, а як прокинеться, то знову її гострий язичок не матиме спину.

***

— Як же це довго, йти звичайним кроком, — Гела впала на березі струмка і стягла взуття, даючи відпочинок втомленим ногам. Так дивно. Тіло мертве, а втомлюється, наче живе. Та й голод і спрагу теж відчуває, як і раніше.

— Вибачай, коней немає.

— Ваші коні тут не сильно допоможуть, швидше хижаків приваблять.

— То відкрий чарівний шлях. Я чув, що ті, хто живуть в Пралісі, так уміють.

Гела гірко розсміялась у відповідь.

— Не можу! Це тіло незнайоме Пралісу, він тепер не відгукується мені.

— Що потрібно зробити, щоб Праліс відгукнувся?

— Жити тут,  — Гела опустила ноги в холодну воду.  — Нікому не відомо, чому одних Праліс приймає, а інші стають здобиччю почвар. Ти просто довіряєш лісу, довіряєш чарам, які розлиті в повітрі, якими просякла земля і вода. Дехто говорить, що потрібно впустити в себе ліс, і тоді станеш його частиною А інші запевняють, що Праліс сам обирає, кого вбити, кого прийняти.

— То ти не знаєш, чи не хочеш говорити?

— Не знаю. Якби знала, все зробила б, щоб знову стати тут своєю.

Бліда рука висунулася з води, схопила Гелу за гомілку і ривком спробувала затягнути в воду.

— Йди но сюди, — Гела ухопила русалку за волосся і витягла з води. — Поговорити треба.

— То нирни, от і поговоримо, — русалка спробувала вивернутися. Гострі зуби клацнули на палець від шкіри.

— Мені потрібно чотири пляшки твого вина, — Гела відпустила мокрі патли, і русалка вільно тріпнула головою.

— А що даси?

— А щоб тебе… — Гела згадала, що в новому тілі кров аж ніяк не королівська, і багато за неї не виторгуєш. — Северин, дай щось цікаве.

— Навіщо?

— Ти хочеш плентатися пішки казна-стільки років?

— Гадаєш, гарне вино допоможе скоротити шлях? — він іронічно підняв брови.

— Потім поясню.

Видно було, що Северин не дуже то їй повірив, але дістав з кишені торбинку і видобув з неї простенький срібний перстень.

— Тримай, водна панянка.

Русалка схопила дарунок і зникла в струмку.

— У своєму рідному тілі я не мала таких проблем. За пару крапель королівської крові можна сторгуватися з будь-ким.

— Вино тобі навіщо? — Северин проігнорував її звинувачення.

— Татошів будем ловить.

— Кого?

— Чарівних коней. На них ми дня за три до Білої Вежі доберемось.

— А пішки за седмицю?

— А пішки ми Пралісом до скону можемо блукати. Кажу ж, я більше не можу відкривати стежку! — Гела не стримала злості.

З річки винирнула русалка і мовчки поставила на берег чотири глиняні пляшки. Так само мовчки тріпнула косами і нирнула.

Северин взяв одну пляшку, і постукав пальцем по мушлям, що обліпили її.

— Це зачарований напій?

— Це русалчине вино, — Гела заховала рештку пляшок в сумку, а потім відібрала у Северина ту, яку він роздивлявся, і теж поклала її до сумки. — Якщо його випити, то можна заснути, або ж потрапити у світ сновидінь, або ж заблукати у маренні. Залежить від кількості випитого і супутніх заклинань.

— Цікава річ.

— Ото ж бо.

— Але до чого тут коні?

— Татоші, — виправила його Гела.

— Так, татоші. Ніколи про них не чув. Вони чимось відрізняються від звичайних коней?

— Побачиш, — хмикнула Гела.

— Розкажи.

— Слухай, татош від коня відрізняється так само, як ти від свині, чи перевертень від вовка.