Розділ 18. Чуже тіло

Нове тіло слухалося погано. Можливо, через те, що встигло померти до того, як Гела в нього потрапила. З Гортензією таких складнощів не було. Тіло служниці слухалося, як власне. А це… Гела вкотре спіткнулася.

— Мені потрібен відпочинок.

Вона сіла там, де стояла.

— Уже втомилася? Я гадав, Праліс тобі як рідний дім, — Северин спинився і озирнувся до неї.

— Я  ще не опанувала це тіло.

— Ми дев’ять днів добиралися до узлісся, — нахмурився маг. —  Цього часу тобі мало б вистачити, щоб призвичаїтись.

— Та невже? Ти кожен день оживляєш мертві тіла, підселяючи в них загублені душі? Ти от все знаєш про це? По-твоєму, я за кілька днів мала зробити цей ходячий труп живим?

— Що тобі знову не подобається? — Северин намагався бути терплячим, можливо, в іншій ситуації Гела це й оцінила б, але не зараз.

— Я наче керую маріонеткою. Смикаю за ниточки, бачу, як рухаються мої руки, ноги, але не відчуваю їх.

— Ти говорила, що відчуваєш тепло, холод і навіть подув вітру…

— Це інше! — Гела  в розпачі обхопила голову руками. — Я втрачаю здоровий глузд. На кого ти мене перетворив? Навіщо я взагалі на все це погодилася?

Вона тихенько завила, розкачуючись зі сторони в сторону.

— Ну годі тобі, заспокойся, —  Северин сів поруч з нею. — Має бути спосіб тобі допомогти. Знайдемо для тебе зілля зцілення і…

—Так! Зцілення! — Гела різко скочила на ноги. — Треба йти до Вежі.

— До якої ще Вежі?

— До Білої Вежі, звісно ж! Якщо Зимний ще спить, то він не зможе мене впіймати. Це безпечно. Повернутися туди безпечно. Ми мусимо йти зараз же! Там мої речі. І там є пляшка живої води. Я її виміняла на цеберко власної крові і жар-птицю. Жива вода мене точно врятує. Я стану живою, а ти вб’єш Зимного, доки він безпорадний.

— Чому я повинен когось убивати? — здивувався Северин.

— Уб’єш мага — станеш хазяїном його майна. Будеш новим господарем Білої Вежі і артефактів.

— Тобі яка з того вигода?

— Зимній — мій господар. Навіть наш з тобою контракт не скасовує його владу над мною. Тільки якщо він помре, я стану вільною.

— Але ж необов’язково його вбивати. Можна домовитися, щоб він тебе відпустив.

— І що такого достатньо цінного ти можеш запропонувати магу, якого боїться весь Праліс?

— Спершу треба з ним поговорити, а вже потім…

— Дурний людський маг. Треба розуміти, коли варто говорити, а коли — бити першим.

— І як я по-твоєму можу вбити такого могутнього, як ти говориш, мага?

— Він зараз знесилений і спить. Я напоїла його чарівним зіллям. Я не знаю, стільки Зимний проспить, можливо, ще кілька днів, а, можливо, кілька років. Але доки він спить, він не може захищатися. Тобі просто потрібно зайти у Вежу і відтяти йому голову.

— Чому ти сама це не зробила? Не відтяла своєму магу голову? Навіщо всі ці складнощі із сонним зіллям?

— Ти чим слухав, Северин? Я йому належала. І досі належу. Гостена продала мене йому, і з того часу я в нього на службі. Це довічний магічний контракт.

— Он як.

— Діти, яких батьки продали в Праліс, майже ніколи не отримують волі. Ми назавжди залишаємось чиєюсь річчю. Магічний контракт не дозволяє нам шкодити господарю, порушувати прямі накази і ще багато чого. Є тільки два способи звільнитися: якщо господар відпустить тебе, або якщо він помре.

— А як втекла ти? Хіба контракт не повинен був спинити тебе, коли ти труїла свого мага?

— Я його не труїла, — хитро посміхнулася Гела. — Моє зілля — корисне. Доки маг спить, його сили і здоров’я відновлюються. Ну а що сон довгий, то це так, дрібниця. Сам по собі сон — не шкода і не загроза. Але вбити Зимного своїми руками я не зможу. Магія не дозволить. Тому його вб’єш ти.

— Смілива заява. Хто взагалі цей Зимний? Я вперше про нього чую.

— Зимний сильний і древній маг. Він був замкнений у задзеркаллі. Сидів у відображеннях і спілкувався зі мною через одне-єдине дзеркало. Не знаю, як він туди потрапив, Зимний ніколи не розповідав про це. Він хотів звільнитися, а для цього йому була потрібна я.

— І як же ти мала йому допомогти?

— Він вчив мене магії.  Змушував проходити певні ритуали, які особливим чином підсилювали мою кров. Я стала сосудом, наповненим дуже цінною рідиною. Коли моя кров отримала ті властивості, які були потрібні, Зимний уклав угоду з пані Грунею. Моя кров в обмін на прокляття руйнації. Я раз на місяць приходила до неї за цими чарами. Певне плетіння слів, написане на пергаменті-артефакту і насичене неймовірною силою, мало зруйнувати дзеркальну в’язницю. Сім разів я ходила до пані Груні, і після сьомого прокляття Зимний вийшов з дзеркала.

— Не розумію, як тоді принц зумів забрати тебе, точніше, русалку в твоєму тілі, у Зимного?

— О так, ця водна паскуда втрутилася украй невчасно. Я саме вклала сплячого Зимного в ліжко, коли з’явилася вона. Прочитала заклинання і виштовхнула мою душу у дзеркало. Я й оком не змигнула, а ця луската потвора уже захопила моє тіло і повисла на принці.