Розділ 17. Северин і полонений дух

Гела обезсилено сиділа на підлозі у своїй червоній темниці. Вона вже не відчувала ні люті, ні відчаю. Сльози висохли, а відчуття власного безсилля заполонило душу.

Все було марно. Втеча з Вежі, мандрівка дзеркалами, брудна робота в палаці — все  було марним. Вона не тільки не отримала свободу, а ще й власне тіло втратила, а тепер сидить, замуровано невідомо де, і буде сидіти тут до скону…Або доки Зимний не прокинеться і не відшукає свою непокірну служницю, яка зрадила його. Що буде після цього навіть уявити страшно. Зимний може зробити все, що захоче: перетворити її на артефакт, замурувати живцем в дзеркалі або перстні, змусити постійно відчувати біль, або вигадає ще щось набагато страшніше.

Поринувши у страждання, Гела не помітила, як свідомість покинула її. Отямилась вона від того, що її хтось позвав:

— Агов, відьмочко. Ти тут як? Приходь до тями, поговорити треба.

Гела відкрила очі. Над нею була звичайна дерев’яна стеля зі старою побілкою і свіжими плямами від дощу. Стеля. Не червоне напівпрозоре скло, а стеля.

Гела ривком сіла і обхопила себе руками. У неї є руки. І тіло. Ось, можна себе пощупати…. Тіло, правда, знову чуже… Відчуття, наче вона вдягла чужий брудний і тісний одяг.

— То як, цього разу скажеш, як тебе звати?

Гела озирнулася на голос. Северин! Той самий клятий надокучливий маг! Стоїть собі, спираючись на стіл, наче так і треба!

— Знову ти! — Гела спробувала підхопитися з ліжка, але ноги підвели її.

— Не так швидко, відьмочко. Дай тілу звикнути до себе. Воно години чотири мертвим побуло.

— Мертвим?

— Цю кралю знайшли мертвою на узбіччі. Напилася беладони і сконала. Та ти не хвилюйся, шлунок і кров я очистив, тож для твого здоров’я наслідки якщо і будуть, то не критичні.

— Це ти завадив мені повернути моє тіло!

— Що поробиш, тепер воно належить принцесі. Може розкажеш, як так сталося?

— Це я — принцеса! Вона вкрала моє тіло, клята русалка. Забрала моє тіло, спотворила моє ім’я, замкнула мене в дзеркалі і пішла за ручку з принцом. Наче так і треба! А той бовдур навіть не зрозумів, кого з лісу вивів.

— То як же тебе звати? Гелена?

— Гела! Моє ім’я — Гела. Ти завадив мені повернути моє тіло, і ти це виправиш.

— Я дав тобі нове тіло.

— Я хочу своє.

— Я не стану викрадати принцесу. Йти проти двох королів і  одного до нестями закоханого принца — це навіть для мене занадто.

— Я хочу своє тіло.

— Забудь про нього. Своє тіло ти втратила. Точно так, як втратила королівське походження і можливість одружитися з Деяном.

— Чхати на Деяна! Я хочу повернути своє тіло.

— Тоді йди. — Северин відчинив двері кімнати і відійшов від них на два кроки. — А я подивлюся, як скоро тебе піймає королівський маг. Йому буде цікаво провести кільки дослідів над лісовим поріддям. Іди, спробуй довести комусь, що ти і є справжня принцеса.

Гела кинула на нього лютий погляд, але з ліжка не злізла. Ноги все ще не хотіли слухатися, тож зусиллям волі Гела опанувала власну лють і зосередилася поки що на іншому.

— Навіщо я тобі потрібна?

— Що ж, здається, здатність мислити до тебе повернулася. Поговоримо, — Северин зачинив двері. — Я хочу запропонувати тобі договір. Ти супроводжуєш мене в Пралісі, служиш мені сім років, а потім я відпущу тебе на волю.

— Відпустиш? — Гела  нахмурилася. Магічного впливу вона не відчувала, але хто знає цього клятого мага, міг щось хитре намудрити, що сходу і не помітиш.

— Саме так. Я полонив тебе і пересилив у це тіло. Я подарував тобі можливість жити. І я прив’язав тебе до себе темними узами. Так, тими самими, якими некроманти тримають в покорі мертвяків, коли піднімають їх з могили.

— Гад! Сволота! Щоб тебе черви з’їли!

— Не треба так перейматися. Краще подякуй. Я ж фактично повернув тебе до життя. Тіло знайшов хороше. Он, подивись у дзеркало і оціни. Ти молода і вродливо. І жінка, а могла б отримати тіло лисого дідугана. Деякий час можеш відчувати скутість в рухах, але днів через три-чотири регенерація зробить своє діло, і ти станеш такою ж живою, як і звичайні люди.

— Скотина. Я тебе вб’ю.

— Ти не можеш мені нашкодити, і не можеш не виконувати прямих наказів.

— Розумний гад.

— То що, згодна на мої умови? Свобода в обмін на служіння?

— Навіщо тобі це? Ти й так наді мною маєш владу.

— Ця влада обмежена, бо розрахована на безмозглих мертвяків, які годні лиш на те, щоб лякати селян. А мені потрібні твої знання про Праліс. Я хочу, щоб ти ділилася ними зі мною. Накладена покора змусить тебе гризти зубами того, на кого я вкажу, змусить відкусити собі палець, перерізати собі горлянку, спинитися і йти за моїм словом. Але я не можу змусити тебе до більш складних дій. Не можу змусити розповісти мені про створінь, які населяють Праліс, про те, чому одні люди помирають, інші перетворюються на чудовиськ, а треті виходять, наче не в чарівному лісі були, а королівським парком гуляли. Тому мені подібна угода з тобою. Угода, яку ні ти, ні я не зможемо порушити.