Розділ 7. Повернення принцеси

— Нажаль, я втратив коня в підземеллі грибарів, тому не можу запропонувати вам ніяких зручностей. — Принц розстелив на землі свою куртку, щоб принцесі було зручно сидіти. — Боюсь, дорога до королівства займе багато часу.

— Не хвилюйтеся, ваша високосте, — слабо посміхнулася Гелена,— я трохи відпочину, а потім відкрию стежку на узлісся.

— Відкриєте стежку?

— Так. Можна попросити Праліс провести тебе туди, куди ти прямуєш, і він дозволить трохи скоротити шлях. Замість кількох днів дорога займе кілька годин. Ми називаємо це «відкрити стежку».

— Дуже зручно.

— Ваша високосте..

— Деян. Називайте мене по імені, принцесо. Ми з вами заочно заручені, і, сподіваюсь, вас не сильно засмучує думка про те, що ви станете моєю дружиною.

— Тоді і ви звіть мене Геленою, — вона посміхнулась. — Деяне, я хотіла попросити у вас води. Якщо можна – свіжої. Здається, он в тій стороні має бути потічок.

— Я принесу води. Але, не знаю, чи безпечно вам залишатися наодинці. Праліс дуже небезпечне місце.

— Не хвилюйтеся. До тих, хто прожив в ньому так довго, як я, Праліс милостивий.

— Я за кілька днів бачив тут безліч небезпек. Ви впевнені, що на вас не нападе почвара, яка просто буде пробігати мимо? Мені здається, тут всі готові вбити і з’їсти одне одного.

— Мені приємно, що ви дбаєте про мою безпеку, – слабо усміхнулася Гелена. — Принесіть води, будь-ласка. Сама я до струмка не дійду, а пити хочеться.

— Гаразд,  – принц дістав кинджал і поклав їй не коліна. – Не найкращий захист, але вигадає вам пару хвилин. Кричіть, якщо відчуєте небезпеку.

— Дякую, Деяне.

Позаду кущів верболозу дійсно виявився вузький прозорий струмок. Деян нахилився, щоб зачерпнути води у пляшку, аж раптом з потічка висунулась рука і схопила його за зап’ясток.

Струмок був надто мілкий, щоб в ньому могла жити русалка, а от водяниця, чиє обличчя проявилося, наче відображення у дзеркалі, не відчувала жодних незручностей. Її тіло було водою, і тільки рука — тілесною.

— Без викупу не відпущу, – миле дівоче личко хитро посміхнулося. – Що ти мені даси? Своє серце, свою кров чи цікаву дрібничку?

— Дрібничку, — Деян вибрав найбезпечніший, як йому здалося, варіант.

— Тільки цікаву.

Водяниця висунула із струмка другу руку і простягла до принца розкриту долоню.

Деян гарячково почав перебирати речі, які були при ньому. Меч? Пляшка? Чоботи? Кинджал і той принцесі віддав, торбу, в якій не було нічого цінного, крім шкатулки із зіллям, з речами теж на галявині кинув. Не родовий же перстень цій почварі віддавати?

— Тримай, – він однією рукою розв’язав пояс і вклав в долоню водянці.

— О, це дійсно цікава річ. Можеш взяти води, стільки тобі треба.

Водяниця відпустила його руку і розчинилася в потічку, тільки червоний поясок понесло вниз течією.

Обійшлося.

Деян набрав води і повернувся до принцеси. Зморена дівчина спала, притулившись спиною до старої яблуні, і схиливши голову на груди.

Бідолашна.

Деян присів поряд.

Усупереч його страхам, принцеса виявилася вродливою і милою дівчиною. Вона зовсім не була схожа на відьму. Звісно, на те, що проживши стільки років у лісі, вона залишилася невинною, розраховувати не варто. Всі знають, що лісові почвари не знають законів моралі і пристойності. І все ж, Гелена змогла залишитися людиною, а значить, зможе порвати свій зв’язок з Пралісом і темними чарами. Але про це вони поговорять потім, коли повернуться в палац її батька.

— Ти приніс води? —  принцеса розплющила очі.

— Так. Тримай, — Деян подав їй пляшку. Гелена жадібно припала до неї і одним духом випила всю воду.

— Дякую. Мені набагато краще. Тепер я зможу відкрити стежку. Візьми мене за руку.

Деян торкнувся вузької долоні з тонкими пальцями. Ніжна шкіра краще, за будь що інше свідчила, що дівчина не звикла до важкої роботи. Можливо, у Вежі їй жилося не так вже й погано…  Додумати Деян не встиг, оскільки принцеса впевнено повела його вперед, а от ліс довкола повів себе дивно і моторошно. Принц не зміг би сказати, чому раптом у нього серце почало битися швидко, а долоні спітніли. Дихання збилося, наче він швидко біг, а ще постійно переслідувало відчуття, наче йому хтось  потилицю хижим поглядом обпікає.

Деян навіть озирнувся кілька разів, але нікого не помітив.  Довкола стіною стояли дерева. Іноді траплялися кущі, крізь зарослі яких можна було розгледіти то квітучі галявині, то блиск озера чи річки. Під ноги стелилася ледь помітна стежина, яку Деян, мабуть, і не помітив би. Гелена ж впевнено йшла нею, не озираючись і не виказуючи страху. Деян зібрав всю свою мужність і теж перестав озиратися.

Несподівано ліс закінчився.

— Ми прийшли, — принцеса з цікавістю подивилася на засіяні поля і селище за ними. — Ти тут живеш?

— Тут живуть селяни, підданці короля Руфуса, твого батька. Наш з тобою шлях лежить до столиці королівства. Туди три дні верхом, але путніх коней ми  в цій глушині не купимо. Пощастить, якщо наймемо селянина з возом, щоб відвіз, інакше доведеться ноги бити.