Розділ 5. Будинок на Дорозі

Деян уже п’ятий день брів Пралісом і йому все дужче здавалося, що русалка водить його за носа. На перший погляд Селені і дорікнути нічим. Вона забезпечувала його їжею, приносячи то фрукти, то втоплену здобич, найчастіше зайців. Знаходила затишні місця для ночівлі. Захищала. Домовилась з велетнем, якому Деян ледве до пупка діставав, щоб той не нападав, відбила атаку чудовиська з тілом людини і головою лева, коли той несподівано вискочив на них із засади. Одним словом, була незамінною супутницею.

Але при цьому вони все ще не дісталися до будинки матінки Гостени. Невже відьма дійсно живе так далеко? Як тоді король Руфус з нею здибався?

— Признайся, Селено, ти водиш мене колами?

Деян поправив торбу на плечах і подивився на небо. Густе склепіння майже не пропускало сонячні промені, але час все ж можна було визначити. Наближався полудень.

— Аж ніяк,  — русалка підстрибуючи йшла попереду.

— Праліс завжди такий похмурий?

— Він різний, — знизала плечами Селена. — Хочеш відпочити?

— Тут? – Деян оглядівся.

— Неподалік є струмок, але водяниця нападати не стане. І полуниця он на сонечку стигне, можна поїсти. — Селена почала збирати ягоди в поділ сорочки. — Відпочинимо з годинку і до вечора ще багато встигнемо пройти. Може, і Дорога сьогодні зустрінеться.

— Не розумію я вашого Пралісу, — Деян сів, опершись спиною на стовбур дерева. — Як ви в ньому взагалі орієнтуєтеся?

— Тримай, — Селена сіла поряд і запропонувала йому ягоди.

— Їх точно можна їсти?

– Звісно.

— У вас тут, мабуть,  що не ягода, то отрута або магічна пастка.

— Ці безпечні.

Русалка взяла ягідку і простягла йому до губ. Деян перехопив її руку, забрав ягідку і обережно скуштував. Поки що в нього не було приводу вважати, що русалка хоче його вбити, тож, мабуть, ягоди дійсно звичайні.

Кисло-солодкий смак полуниці розтікся по язику. Деян потягнувся за наступною ягідкою, і в цей момент Селена подалася йому назустріч і поцілувала б, якби в останню мить Деян не відсахнувся від неї.

— Равлику…

— Я знаю, чим закінчуються любощі з такими, як ти. І мені зовсім не хочеться назавжди залишитися на цій галявині.

— Я не заподію тобі зла! — очі русалки наповнилися сльозами. — Йди в мої обійми. Нам буде добре разом…

—А потім я помру, бо ти вип’єш моє життя і мої сили.

— Равлику…

— Ходімо. — Він різко підвівся.  — Ти обіцяла відвести мене до матінки Гостени, але вже який день манівцями водиш.

— Неправда. Ніхто не знає, як швидко знайде Дорогу. Вона мандрує по лісу і завжди опиняється в нових місцях.

– Сподіваюсь, що ця ваша лісова дорога скоро нам трапиться.

Деян рушив уперед, не оглядаючись, чи йде за ним Селена.

— Равлику, ти такий гарний, але ти такий жорстокий. Несправедливо жорстокий до мене. Я турбуюсь про тебе. Я заради тебе озеро покинула. Я тебе оберігаю і буду оберігати. І твоя недовіра ранить моє серце. Як ти можеш…  Ой, поглянь, ми прийшли!

Дійсно, попереду несподівано вигулькнув добре наїжений тракт. Деян вийшов на нього і оглядівся. Обабіч — непрохідний ліс, сама ж дорога рівною стрічкою тяглася в обидві сторони.

— Куди далі?

— Куди Дорога виведе.

— Мені потрібно до відьми Гостени, — терпляче нагадав він.

— Значить, до неї і прийдемо.

Деяну нічого не залишилося, як знову довіритися русалці.

На щастя, цього разу не довелося блукати ще п’ять днів поспіль. Уже надвечір вони дісталися чепурного будиночка з побіленими та розписаними квітковим орнаментом стінами. Червона черепиця здавалася новою, за низьким тином виднілися клумби з квітами, а на хвіртці сидів ворон.

— Доброго вечора. Ви у справі чи так, ляси поточить? — ворон окинув прибулих пильним поглядом.

— Добрий вечір,  – після єдинорога і грибарів балакучий ворон уже не міг здивувати Деяна. — Я шукаю матінку Гостену. Вона тут проживає?

— Тут. Заходь. Я передам, що до нас гості.

Деян зайшов на подвір’я, озирнувся і не помітив Селену. Дивно, чому вона зникла? Довела до місця і пішла не попрощавшись. Невже заманила в пастку?

— Чого стоїш, парубче? Заходь.

В дверях будиночка з’явилася літня жінка в синій сукні і чистому білому фартуху.

— Мене звати Деян. Я шукаю матінку Гостену.

— Це я, — жінка зміряла його з ніг до голови поглядом і зникла в будинку. Деян рушив слідом.

Із сіней вело двоє дверей, одні з яких були трохи прочинені, наче запрошували увійти. Деян штовхнув їх і опинився  у просторій світлиці. Попід стінами стояли лавки та скрині, на стінах висіли картини, а під вікном притулився чималий стіл, за яким у зручному плетеному кріслі і сиділа матінка Гостена. Вона кивнула Деяну і вказала на крісло навпроти себе.