Розділ 4.  Зіллячко

— Дай! Дай! Дай! Дай!

Елені бігала довкола галявини, то забираючись мало не на верхівки дерев, то стелячись по землі і майже повністю ховаючись у високі траві.

— Ти обіцяла! Дай! Я вірно стерегла твою квітку. Ні пилку не брала. Ні листочка. Дай! Дай! Дай! Дай! Дай!

Не звертаючи уваги на бурмотіння ящірки-покруча, Гела обірвала із квітки всі пелюстки і заховала їх до кошеля на поясі. Серцевину ж зірвала і кинула Елені.

— Бери, заслужила. Корінь і стебло теж можеш з’їсти. Дозволяю.

Ящірка відразу запхнула до рота отриману плату і аж заплямкала від задоволення.

Гела ж не стала затримуватися. Напоєна королівською кров’ю квітка мала велику силу, яку могла передати тому, хто з’їсть її частини. Найбільше сили зберігалося в корінні, яке Гела без жалю пообіцяла ящірці ще коли садила насінину, удобрюючи її перетертими в порошок людськими кістками.

Зварені в русалчиному вині пелюстки мають дати напою силу вічного сну. Гела довго прораховувала рецепт сонного трунку, і зовсім не була впевнена, що воно вдасться таким, як треба.

Хто вип’є русалчине вино той, в залежності від кількості пляшок, буде або бачити сни на яву, або ж засне на кілька днів. Квітку ж, насіння якої Гела сама зібрала в час повного місяця, недарма називали силкою. Вона крала життєві і магічні сили у тих, кому не пощастило опинитися поряд, і з часом перетворювалася на дуже небезпечного монстра.

Виміняти у русалки дві пляшки вина на кістяний гребінь було не складно, і вони з Русею розійшлися, задоволені одна одною і обміном.

Зварити зілля потайки від Зимного теж було не складно. В’язень дзеркала він мало що міг в реальному світі, хоч і примудрявся досі тримати в страху і повазі своїх сусідів.

Чергове прокляття руйнації буде готове через десять днів. Гела розраховувала, що вже на сьомий день зілля можна буде процідити і вживати. Головне, щоб подіяло.

Седмиця тяглася надзвичайно довго. А ще ж слід було вдавати, що вона спокійна, як завжди, і не чекає з нетерпінням моменту, коли можна буде випробувати долю. Хто не ризикне, той волю не отримає.  

Нарешті трунок дозрів. Залишилося тільки протестувати його.

Гела наповнила по вінця пузату пляшку, і, запевнивши Зимного, що йде відпочити на озеро, поспішила на свою галявину.

— Сойка-сестрице, до мене з’явися!

– Що на цей раз?— пташка сіла на гілку дерева, коло якого чекала Гела. — Знову мені, бідолашній, доведеться тебе нести казна в яку далечінь?

— Якщо допоможеш мені, то розрахуєшся сповна за попередню каплю, і я тобі ще дві в нагороду дам.

— Звідки така щедрість?

— То ти згодна?

— І що ти хочеш, щоб я зробила? Лісовому корою на ніс сіла?

— Ні.

— От тепер мені дійсно стало страшно.

— Тобі потрібно буде проникнути в один дім і дещо там зробити для мене. Сущий дріб’язок.

– Ти хочеш, щоб я у ельфів наречену вкрала? Чи з гномської скарбниці камінчик поцупила?

— Ні, звісно ж, ні. Що за дурниці. То ти згодна?

Гела закотила рукав сукні, оголивши передпліччя, і дістала ножа.

— Три краплі, — буркотливо погодилася сойка і перелетіла дівчині на руку.

– Домовилися.

Гела звично врізала передпліччя і дозволила трьом блакитним краплинам скотитися по шкірі.

– Я готова! — Сойка мигцем випила кров і повернулася на гілку дерева. – Куди тебе нести?

— Я сама стежку відкрию.

Не минуло  й четверті години, як Гела і сойка опинилися перед мініатюрним замком. Білий, наче літня хмаринка, він був розміром з невелику хатинку, при цьому мав дев’ять струнких башт, на найвищій з яких красувався флюгер у вигляді блискавки. Низька огорожа із білого каменю тільки додавала будівлі ефемерності.

— Ти добре подумала? — запитала сойка у Гели, що причаїлася в кущах малини.

— Можеш не сумніватися.

— Це ж будинок Білої Відьми!

— Я знаю.

— Вона випила всю кров у Червоної Відьми, викрала морок у Чорної Відьми, і, кажуть, отруїла Туманну Відьму.

— Я знаю.

— То нащо ти сюди прийшла? З Білою Відьмою небезпечно мати справи.

— Я не збираюся мати з нею справи.

— І чому мене твоя відповідь не заспокоює?

— Маємо підійти ближче.

— Може, не варто?

Гела не відповіла.  Навпростець через кущі малини вона пройшла майже до самої огорожі, а потім залізла на яблуню і зручно вмостилася на розгалуженні гілок. Густа крона старого дерева надійно приховувала її від сторонніх очей. А от Гелі звідси було добре видно балкон, на якому стояв маленький столик і крісло.

— І що ти хочеш тут побачити? — Сойка невдоволено примостилася поряд.

Гела знову промовчала, але відповідь і не знадобилася. На балкон вийшла молода дівчина з тацею, на якій стояли чайник, чашка і тарілочка з тістечками. Це й була Біла Відьма. Бліда, наче примара, з білими, як сніг, косами, і вдягнута в сукню незмінно білого кольору.