Розділ 3. Русалчине озеро

Рану потрібно було обробити, але спішуватися заради цього Деян не ризикнув. Туша єдинорога могла привабити місцевих хижаків, з якими принцу не хотілося зустрічатися. Тож він направив коня геть, на ходу дістаючи із торби скриньку із зіллями, які йому дав придворний маг короля Руфуса.

Оголивши руку він капнув пару капель живої води на рану, і вона на очах затягнулася, лишивши по собі тільки засохлу корку блакитної крові.

Не завадило б тепер привести себе до ладу та перепочити. Така нагода трапилась, коли Деян від’їхав на значну відстань від місця зустрічі з єдинорогом. Простора галявина на берегу тихого озера здалася йому безпечною. Хай вночі коло води і буде холодно, зате можна лягти спати подалі від дерев і не боятися, що на тебе зненацька хтось вискочить із гущавини.

Потурбувавшись про коня, Деян розпалив багаття і ножем обвів довкола своєї нічної стоянки захисне коло. Може, такий простий захист і не захистить від усіх породжень Пралісу, але спати буде спокійніше.

Сонце почало хилитися до обрію, коли Деян нарешті підійшов до озера. Купатися в невідомих водах було надто необачно, але змити кров і піт хотілося, то ж він оголився по пояс і заходився приводити себе до ладу.

Деян не одразу звернув увагу на тихий плеск, а коли підвів голову, відкидаючи мокре волосся на спину, від чого вздовж лопаток потекли неприємно холодні каплі, то побачив, як до нього з води повільно виходять п’ятеро дівчат. Русалки. Всі, як одна, світловолосі, стрункі, пишногруді, вбрані в довгі білі сорочки, які щільно обліпили мокрі тіла.

Деян позадкував на берег. Та русалка, що була найближче, всміхнулася:

— Куди ж ти?

Принц підхопив у ліву руку одяг, а в праву кинджал, жалкуючи, що меч залишив коло багаття.

— Йди до нас, — продовжувала говорити русалка. — Тебе запрошує на гостину наша королева.

— Дякую, та я не вартий такої уваги, — Деян продовжив задкувати до вогнища.

— Королеві не відмовляють, принце. Вона послала нас за тобою. Ходімо, не витрачай наш час даремно.

Русалки вийшли з озера і повільно наближалися, оточуючи його. Деян у два стрибка подолав відстань, що залишалася до вогнища і опинився в захисному колі. Швидко натягнув сорочку і підперезався червоним пояском, після чого відразу відчув себе впевненіше. А взявши до рук меча і зовсім перестав хвилюватися. Не існує кращого захисту, ніж зброя з небесної сталі.

Русалки спинилися, не поспішаючи перетнути захисне коло.

— Ні твій меч, ні ці недолугі чари тебе не врятують.

— А він гарненький, — подала голос одна з русалок, що мовчала до цього. — Може, скажемо королеві, що він утік, і самі пограємося? Коли ще до нашого озера королівська кров забреде?

— Не можна брехати королеві, — різко відповіла їй перша русалка.

— Не можна наказувати воді, що робити, — надула губки молодша русалка.

— Не порівнюй себе зі стихією. Ми хвилі і потоки королеви. І ми віднесемо їй того, кого вона хоче.

Русалки зробили урок у перед і застигли — охоронний круг спрацював, але не встиг Деян з полегшенням видихнути, як русалки повільно, але неупинно почали продавлювати захист, протискаючись у середину.

Принц не став чекати, доки їм це вдасться, і ударив балакучу русалку мечем. Лезо пройшло наскрізь, але озерне поріддя це не спинило. Вона гнівно закричала, втрачаючи свій милий вигляд і перетворюючись на зеленошкіре чудовисько з водоростями замість волосся. Схопивши меч за лезо коло руків’я, русалка з такою силою шарпнула його, що вирвала у принца з рук.

Відбирати зброю Деян не став. Натомість кинувся до торби, достаючи рятівну шкатулку. Схопивши  пляшечку з вогняним зіллям, принц жбурнув її в русалок. Тих миттєво охопило полум’я, і від крику болі у Деяна заклало в вухах.

Русалки не згоріли, вони випарувалися, наче були створені з води. Хоча маг їх знає, може так і було.

Меч вдалося підібрати не відразу. Руків’я розжарилося, і довелося обмотати його курткою, щоб взяти в руки.

Ночувати на галявині принц не ризикнув. Загасивши вогнище він знову сів верхи, і поїхав шукати іншого місця для нічного відпочинку. Бажано, подалі від води і русалок.

Вдруге Деян спинився на ночівлю коли вже зовсім стемніло. Місяць щедро освітлював лісову гущавину, і послуговуючись цим, Деян запалив нове багаття на невеликі галявині між кущами ожини та бузини. В захисний круг він помістив і себе, і припнутого до найближчого куща Булата.

Незважаючи на потенційну небезпеку, спав Деян міцно, і якби не тихий шепіт, що проник крізь сон, то, може, й до обіду проспав би. 

— Такий вродливий. Таке м’яке волосся. На колір, наче місячне сяйво. Шкода, що таке коротке, лише до плечей. Якби сягало до колін, було б ще краще. Щічки такі ніжні, як тільце равлика. Теплі і не слизькі, як в утоплеників. А очі? Відкрий очі!

Деян розплющив очі і побачив схилену над собою русалку. Ту саму, яка пропонувала не вести його до королеви озера.

— Сині! — задоволено сплеснула в долоні русалка. — Ти такий гарнюній, мій равлику.

Деян потягнувся до меча.

— Тихо, не треба небесного заліза. Я не заподію тобі зла. Мене звати Селена. Я пішла з Місячного озера і тепер буду завжди з тобою.