Розділ 1. День, коли все, як завжди

Гела прокинулася з першими променями сонця. Зняла з гачка на стіні сукню, швидко вдягнулася і  клацнула пальцями. Дзеркало, що стояло обернене до стіни, слухняно затупцяло своїми коротенькими ніжками  і розвернулося до  неї. Прозора, як джерельна вода,  поверхня відобразила  струнку білявку з курносим носиком і дрібним ластовинням на носі.

— Доброго ранку, Зимний.

— Нарешті. Гело, ти можеш  наступного ранку не  змушувати мене всю ніч вивчати плями на стіні! —  Відображення  дівчини  зникло, змінившись  видом чорнявого юнака в мереживній сорочці. — Можна  було б  розвернути мене хоча б до вікна!

— Ти  почав ототожнювати себе із дзеркалом?  Поганий знак.

Гела пов’язала фартух і взула червоні чобітки.

— Не  тобі мені про це говорити! — маг  склав руки  на грудях і окинув  її прискіпливим  поглядом. — То які в тебе плани на сьогодні?

— Як завжди. Зараз спущусь в лабораторію,  спробую  закінчити те зілля, про яке  ти мені  говорив.  Полин саме мав настоятися.

— Добре.

— По  обіді зайду до пані Груні, обміняю кров  на чергове  прокляття.

— Без  мене не відкривай.

—  Я  пам’ятаю, — Гела сіпнула кутиком рота, пригадуючи,  як  харкала кров’ю. Не варто було піддаватися цікавості і відкривати прокляття третьої погибелі навіть не дійшовши назад до Вежі. І це ще добре, що в неї вистачило розуму не читати прокляття вголос!

—  Далі, — не став озвучувати спогади Зимний. Не відправ він їй тоді на допомогу сойку, то знову залишився б у Вежі сам.

— Потім потренуюсь на задньому дворі, а ввечері сходжу на озеро.  Ми з Русею останнім часом  майже  не сваримося.

— Вино в неї з рук  не бери.

— Я пам’ятаю.

—  Заборони існують не просто так.

— Зимний,  я  ж не перше літо в Пралісі! Я тут з народження живу! Тобі немає чого хвилюватися. Зі  мною нічого станеться і в тебе й надалі буде служниця і потішна забавка в моїй особі.

— Самовпевнені помирають першими. Йди. Потім розповіси, чи вдалося зілля.

На перший поверх Гела з’їхала по перилам. Ну  дійсно,  не ноги ж бити? А  літати в Вежі Зимний  заборонив.

Біла Вежа, в якій жив полонений в дзеркалі маг, стояла на квітучій  галяві посеред темного лісу. У Вежу вели вузькі дерев’яні двері з високим порогом, переступивши через який  потрібно було піднятися  по п’ятиста сорока  семи сходах на горішній поверх, де була лише одна кімната з невеличким вікном. В ній і жила Гела останні чотирнадцять років, після того, як відьма продала її магу. В кутку кімнати стояло невисоке  широке ліжко, поряд – шафа для одягу. Під вікном притулився круглий столик, на якому лежала книжка в чорній шкіряній обкладинці  та валялося кілька зів’ялих стебел полину. Нічого зайвого. Тільки необхідний мінімум.

Ранок пройшов як спокійно.  Троянди, ще минулого року посаджені по периметру Вежи, розрослися і навіть випустили кілька бутонів. Гела турботливо полила їх русалчиним вином та підживила фейським пилком. Нехай ростуть їй на радість.

 Полинове зілля вдалося, про що Гела радісно розповіла Зимньому, але він у відповідь лише скупо  кивнув і надиктував наступний рецепт. Доведеться сьогодні  зайти за сорокалітніми жолудями  до  Літи. У старої оборотниці чого тільки не було в коморах! Та й мати з нею справу безпечніше, ніж з  пані  Грунею.

А от до відьми йти не хотілося, проте вибору не було. Гела вдягла накидку з глибоким  каптуром і як тільки сонце перевалило за полудень,   поспішила до  пані Груні.

Стара відьма, не дивлячись на поважний вік в три сотні років,  виглядала як вродлива молодиця. Жила вона в цегляному будиночку на пагорбі  поблизу Бурхливої річки. Просто так до будиночку  пані  Груні не дійти, в кращому випадку ноги об коріння поламаєш, або зо три дні хащами проблукаєш, але Гела не просто так хизувалася  перед Зимнім, що Праліс прийняв її за свою. Що-що, а стежки відкривати вона навчилася ще в перший рік свого життя у Вежі.

Невелике зусилля волі, і в непрохідних хащах з'явилася освітлена  сонячним промінням стежина. Злегка звиваючись,  вона оминула товсті стовбури яворів, прослизнула попід вигнутим  дугою корінням  гігантського платана, попетляла поміж кущами  ще зеленої смородини і,  нарешті, вивела Гелу до акуратно підстриженого живоплоту, за яким виднівся червоний дах чепурної хатинки.

— Пані Груньо, це я, Гела, дозвольте зайти!

— Заходь, — на оплетену хмелем хвіртку сів ворон і зблиснув жовтим оком. — Пані чекає на тебе.

Відьма в’язала шкарпетки, сидячи на лаві під вікном. Кивнувши Гелі, вона мовчки відклала рукоділля і пройшла в хату.

Гела рушила слідом. Нагнувшись, щоб пройти під низьким одвірком, вона опинилася у просторій кімнаті. Звично сівши на лавку коло столу, Гела закатала рукав і почекала, доки відьми вріже їй зап’ясток та наточить в пляшечку густу блакитну кров.

— Шосте прокляття руйнації. — Відьма поклала перед Гелою складений вчетверо шматок пергаменту. — Через місяць приходь за наступним.

— Я прийду.

Гела сховала прокляття в кишеню фартуха і вийшла, намагаючись йти стримано, аби відьма не подумала, що вона боїться і хоче якнайшвидше втекти.