9

Час не чекає. Час іде, не зважаючи нінащо. Він не  пожаліє і не зупиниться, щоб ми могли передихнути. Він вже своїм темпом. Секунда за секундою переходять у роки. А що робимо ми? 
Вибір. Право робити те, що хочемо. 
Те, що рахуємо правильним. 
А що робити ? Що взагалі є правильним? Який сенс? 
Бути щасливим чи нещасним. 
Бути багатим чи бути бідним. 
Бути радісним чи бути сумним. 
Бути чесним чи обманювати. 
Надіятися чи падати духом. 
Іти чи стояти. 
Є безліч пропозицій. Ми маємо із чого вибрати. Кожного дня пропозиції, і кожного дня наше право на вибір. 
Нащо скаржитись на життя, якщо ми самі вибираємо як його прожити і що робити!? 
Нащо скаржитись на людей, якщо ми вибираємо із ким спілкуватися?! 
Навіщо скаржитись на себе, якщо у нас є право вибору!? 
Ми вільні. А чи поводимося як вільні? Чи самі створюємо павутину у якій заплутуємося? Чи то думками чи діями...

Скоро весна. За вікном та у душі. 
Хоча, перше - це факт, а друге - мрія! 
Ема закінчила останній розділ написання книги та сіла її перечитувати. Здається, непогано. 
А що робити дальше? 
"Що мені із нею робити? Перечитувати ? Чи... поділитися із світом?....  Так, книга допоможе мені віднайти незнайця! Це моя остання надія! Я маю це зробити,  заради Макса та... та подяки. І я це зроблю! "

Перша редакція не прийняла. Чому? Насправді, причин багато чому "не"... Їх багато, тому що, не хочеться шукати причини чому "так"... Початківець завжди - риск. А якщо не сподобається? 
- А якщо сподобається? 
Та все ж ризикувати не хочеться, якщо є перевірені автори. 
Зламати надії та мрії молодим мрійникам легко,  а от дати впевненості... Підтримати... 
Талановиті сидять у себе в кімнаті лише тому, що важко пробитися у світ... Надто... Але можливо!

Ретельно перевіривши текст Ема знайшла іншу редакцію. Ні, і там її ніхто не цікавить... 
Коротко про те, як втратити самооцінку своєї творчості... Як так? Навіть не прочитавши тексту сказати "ні! "? Це якось не логічно... 
Поки вистачить. Творча пауза. 
І все-таки важко... Важко кричати, якщо всеодно тебе ніхто не чує... Чи просто не хоче чути? Чи ми просто надто маленькі у цьому шумному світі щоб комусь були цікаві наші думки?

"Для чого я це все роблю? Нащо воно мені? Для чого я провела ці насичені декілька місяців із Максом? Мабуть для того, щоб заповнити свою пустоту... Щоб не було часу зустрічатися віч-на-віч із тишиною ... Із своїми думками... Я просто втікала від себе... А насправді, що я хочу?? "

Що людині потрібно? Що потрібно робити? Що треба для щастя?

Насичені дні зранку до вечора просто відволікають від себе... Він правди... Вони крадуть справжні мрії... Добрі справи - це добре, але не головне. Головне - істинна,  правильний шлях. Де є правда? Що є правда?

Всі хто шукають, ті знайдуть. 
Хороший підхід, потрібно шукати. А де шукати? Що шукати? Себе? Правди? Істини? Так... Невже є десь вічне щастя? 

"Щастя десь в глибині душі... Воно заховане.. Чи... Це все брехня? Як знати?? " Хто покаже і розкаже?

Скільки багато питань і так мало відповідей... Чому? Невідомо...

Спробуй... Що спробувати? 
"Я робила добрі справи і це приносило мені насолоду, але я не стала від цього щаслива. Це був лише короткий проміжок часу. Щастя не там. Я шукаю щастя? Не знала... Я сама не знаю, що я шукаю... Щось шукаю, та й щось знайду... "

За вікном весна. Красиво. Дерева вже показали перші квіти плодів.
Перехожі поспіхом кудись ішли. Здається всі знають, що хочуть. Всі знають, куди ідуть. Та чи це справді так? Чи вони також просто заповнюють свою пустоту? 
Ема сіла на лавочці. На тій самій, яка колись її змінила. А що зробить вона зараз? А зараз вона підштовхує у спогади... Зараз думки... "Куди іти? ".
"Невже є таке місце, де я буду щаслива завжди? Так хочеться у це вірити... Віра.... Знайоме слово.... Чи віру я у вічне щастя? Чи віру я, що я можу бути щаслива? Чи віру я у свій успіх? У те, що я зможу... А що зможу?...  Не знаю... Я не знаю чи я віру, а так хочеться... Хто дасть відповіді на мої нескінченні питання ? Де шукати це все? "
Все виявилось важчим, чим тоді, коли вона тут сиділа осінню. Питань стола більше, відповідей нема. Пустота.

"Бабуся... Моя бабуся була щаслива. 
- Емуль, зрозумій, щастя мені дає Бог. Він завжди мені допомагає і дає відповіді на мої запитання... 
Пам'ятаю, як вона розказувала мені про Бога. Мені було ледь 14 і вона казала, що Він завжди поруч, лиш послухай... Він допоможе, якщо ти приймеш цю допомогу. 
Тоді, мені не потрібна була допомога, у мене були мама та тато, які завжди мені допомагали. Потім їх не стало... Бабуся водила мене у церкву. Я там не багато чого розуміла, але недільна школа мені подобалася. Там, нам розказували цікаві історії та ми грали ігри. Я ходила із бабусею, допоки її не стало... Коли вона померла, я перестала ходити у церкву. А для чого? Для недільної школи я вже надто доросла, а проповідників я не сильно розуміла... Це були якісь глибокі думки. Пісні були хороші, хоч і без музики. Мені подобалося співати. У церкві я знайшла собі декілька подруг, і вони були чудові.  Вони були гарно вихованні і відрізнялися своєю поведінкою від інших. Зараз я з ними втратила зв'язок,так як перестала ходити до церкви, та й мені вже не 14. Вже 17, а спогади про невелику церкву все ще зі мною. Дивно, але мені подбаються ці спогади. Чути якесь тепло та спокій... Нас називали протестантами.  Бабуся казала, що це значить, але я забула. Думаю, це бабуся була протестант, а я... Я не знаю. Мабуть, я тоже... 
А хто я зараз? Треба спробувати піти до тієї церкви."

Неділя. 
"Страшно. Що я там буду робити? А якщо на мене всі будуть дивитися, як на зрадницю?... Ні, я змушена піти. Там можуть бути відповіді. "
30 хвилин ходи з нескінченною кількістю думок і Ема вже на порозі церкви. 
"Нічого не змінилося. Все те саме. Ось і невелика клумба із скромними квітами та гарно скошений газон. Церква. Моя... Бабусі... Цікаво, як всередині... "