8

Вже зима, а в душі тепло. 
Сьогодні Ема написала аж три розділи книги. 
Надворі надто холодна щоб кудись іти, а ще у неї сьогодні вихідний. 
Макс сказав, що на тиждень поїхав до тітки у гості, тому побачаться вони нескоро...
Сьогодні Ема згадала, яка вона була колись. Вона побачила різницю між цими місяцями. Декілька місяців її надто змінили. 
Їй здалося, що вона стала хоробрішою та смвливішою, і її це подобалося. 
Вона згадала і "незнайомця"... 
Вона подумки йому подякувала і побажала гарного дня. 
Від спогадів її відірвав дзвінок у двері. 
- Дивно, Джек, ми нікого не чекали  сьогодні. 
Вона відкрила двері :
- Доброго дня!  Вам лист. 
І невідомий чоловік зник віддавши лист Емі у руки. 
- Цікаво. Особисто у руки... Хмм, можливо.. Тут пише, що... 
"Привіт, моя рідна людина! 
Це Макс. Вибач, не міг це сказати тобі в очі... Я не зміг би дивитися на твої сльози... Я не хотів бачити, як ти страждаєш. Я хотів бачити тебе щасливою. Пам'ятаю, ти сказала, що я щирий і відкритий, тому відкрилася мені. Я ледь стримав сльози аби не розплакатись... Вибач, я дійсно... Так, тоді, коли я перший раз з тобою познайомився, мені лишилося пів року... Приблизно так... Ти розумієш про що я? У мене було всього пів року. 
Я не знав, що робити... Ти мені здалася цікавою. Тому, я вирішив поговорити з тобою... Я хотів правильно використати свій час... У нас, по суті, були однакові цілі щодо життя, і щодо один одного...
Мені було приємно з тобою. Я боявся, що ти надто привикнеш до мене, а вийшло так, що привик до тебе я. Мені стало радісно, коли ти говорила про того "незнайомця".  Я побачив іскру у тебе в очах. Ти дійсно його чекаєш, я бачив це. Так ось, чекай його... Шукай, наскільки це можливо. Шукай і знайдеш. Він дійсно допоміг тобі, а також і мені. Як знайдеш його, скажи "дякую " і за мене... Ці пів року були чудові! 
Ти сказала, що я хоробрий і я хотів щоб ти мене таким запам'ятала... 
Тому, цей лист я попросив передати тобі через два дні, як помру... Думаю, мій друг так і зробив... 
Будь ласка, не плач багато... 
Ти стала сильною. І продовжуй далі покорювати світ, пиши свою книгу і нехай вона стане бестселером... У тебе все вийде. 
Вибач за все і дякую. Дякую за цих пів року.
З любов'ю, Макс... "

Все зупинилося. 
Через декілька хвилин Ема побачила, що її сльози текли потоком на лист, і він вже став м'яким від них... Вона не хотіла плакати, але схоже серце її не слухало... Вони самі текли, вона нічого не могла зробити, це їй не під силу...
Скільки вона плакала, сказати точно важко. Але коли лице висохло вже було темно... 
Вона не могла вимовити ні слова... 
Їй здалося, що вона стала безсила. Вся сміливість померла разом із Максом... Вона не могла повірити і не хотіла... Але, на жаль, це була правда... 
Вона нічого не хотіла. Ні писати, ні їсти. НІЧОГО. 
Вона просто нічого не розуміла. 
Всі дії для неї зупинилися... І вона нічого не могла зробити.

Ема відкрила очі. Подивилася на годинник: 12:45...
На щастя, сьогодні у неї був вихідний, хоча цього вона не пам'ятала, та й на роботу іти не збиралася. Вона нічого робити не збиралася. Думки десь размазано пливли і вона нічого не розуміла. 
Вона нічого робити не хотіла. 
" Знайди його... Як я його знайду, Макс? "
Вона втратила двох. Спочатку незнайомця, який підштовхнув, а потім Макса, який ішов поруч...
Сили не було. Ідеї всі пропали, у них не було сенсу. Усі її плани  їй казалися неможливими. 
А тепер їй стало страшно, іти не хотілося, мотивація пропала... 
І це та, яка писала книгу про мотивацію. Ще вчора вона писала, що "страх нам заважає. Ми сильніші за нього... "
Тепер, ці слова для неї стали пусті. То як вони можуть допомогти іншим, якщо їй вони не допомагають? 
Через великої кількості думок у неї розболілася голова і вона знову заснула.

Відкрила очі. За вікном йшов легенький красивий сніг. Все було білим та казковим. В душі у Еми навпаки: холодно та безнадійно. 
Здається, Джек хоче їсти. Ні, не здається, він справді голодний! 
Ледве сунувши ноги, Ема пішла на кухню. Нехотя зробила Джекові їсти і сіла біля нього. Він смачно їв. Докінчивши їсти, Джек ліг біля її ніг притулившись до неї. Він, ніби казав : " Все добре. Я поруч. " І Ема знову розплакалася. 
"Як це: знати, що тобі лишилося пів року і ходити радісним та ще й мотивувати інших? Як? Де у нього було скільки сили?? Він допомагав мені, а мала би я йому... "
Так пройшов ще один день. Днем, у якому було надто багато думок, і надто мало дій. Єдине, що Ема зробила корисне за цей день - це зробила їсти Джеку. Все, більш корисного нічого... 
І знову спати. Тепер Емі подобалося спати. У сні вона відходить від цієї сумної реальності... Все забуває... 
"Пиши, у тебе все вийде. Знайди його. " - ці слова не виходили їй із голови весь час, і схоже вночі теж. 
"Як я можу писати, якщо я нічого не відчуваю? 
Та ні, ну я можу писати все як є, але то буде виглядати приблизно так : "Важко. Якщо втрачена мотивація, то я навіть не знаю, що робити. Я навіть не знаю як іти далі. Що робити? Коли нема сили, то просто нічого... " Макс, я навіть не думала, що буду так сумувати за тобою... Я навіть не думала, що ти підеш забравши ту хоробрість, яку подарував. Хоча, можливо, то не була моя хоробрість, це була твоя. А я, я така, яка зараз. Нічого не змінилося... Така, яка була без тебе... "

- Привіт, Емо! Ти чому не прийшла на роботу? Щось сталося чи ти просто забула? 
- Ааа, привіт. Ні,.. Я просто трохи захворіла... І, забула попередити, вибач... 
- Можливо, тобі потрібна допомога? Приїхати? 
- Ні, ні. Все. добре. Просто простуда. Думаю, за тиждень видужаю... 
- Ну гаразд, якщо що, дзвони.. І видужуй! 
- Дякую, бувай... 
"Буду як Макс... Для чого комусь мої проблеми? Цікаво, він також коли приходив додому сумував як я? Плакав? Не думаю... Наскільки він був сильний... А я... я... "
Так пройшов ще один день.