5

Ну ось. Сьогодні настав той день, якого так чекала Ема і якого так боялася. 
Назад шляху нема, тому якщо почала, то вона закінчить. Принаймі, вона так сподівалась. 
Макс, на відміну від Еми був у піднесеному настрої. Емі здавалося, що він ніколи не сумує. 
-Що у тебе із настроєм? - Макс помітив хвилювання у Еми. 
- Нічого. Все гаразд. 
- Ні. Не все. Я ж бачу! 
- Ну, розумієш... Я боюся.. 
- Чому?  Я ж поруч! В будь який момент ми можемо щось змінити. Але не розумію для чого? Мені здається, що ми вже почати, тому буде смішно здатися на головному.... 
- Ні. Ми ідемо. Іі, що б я тобі не говорила, будь ласка, переконай мене іти далі. Не слухай мене. Просто ідемо. 
- Ідемо. 
Вони ішли мовчки, аж поки Макс не увірвав мовчанку:
- Пам'ятаю, як перший раз тебе побачив. Я зайшов, а ти сиділа, читала. Така красива. На тобі було плаття за коліна і волосся зібране. Ось, що мені в тобі сподобалось. 
- Моя зовнішність... 
- Так, а що ще може сподобатись, якщо ти тільки бачиш людину? 
- А я тебе не пам'ятаю... 
- Розумію. Ти бачиш безліч людей за день. 
Вона пам'ятала... 
" Ти Відрізнявся від інших. У тобі було щось особливе. Чи то ріст 190, чи щось інше, не знаю. Але мені тоді було кепсько. Я думала, про таємного незнайомця, з яким вона так хотіла побачитися... "
- Про що думаєш? 
- Ні про що... 
"А може йому розказати про незнайомця? Макс такий щирий і товариський, а я як сіра хмара біля нього. Може, мені відкритися? Ні. Ні. Ема, ти все спортиш. Він може не зрозуміти... "
- Так. Знаєш, я ж бачу, що "ні про що". Я не заставляю тебе мені розповідати усе, це твій вибір. Просто, якщо щось "накипіло" поділися,  я буду мовчати і стане легше. 
- Ні, все гаразд. Я просто хвилююся, як я буду із собакою... 
Обманула... 
- Ти любиш дітей? 
На це питання вже розгубився Макс:
- Ммм... Так!  Малі діти, вони чудові! Такі щирі і яскраві. У мене є декілька племінників, але іноді вони надто... Ем, як то сказати... Ну... Ти зрозуміла. Але всеодно - найкращі! 
- У мене народилася ідея! 
- Взяти по дити..
- Ні, Макс! 
- Вибач, я зрозумів... 
- Ми можемо піти у дитячий будинок. До дітей, які позбавлені батьківської любові. Ми купимо їм щось приємне і просто проведемо із ними день. 
- Емо... Ти найкраща! 
Він зміг отримати її усмішку. Це його радувала! 
Решту дороги вони весело ішли, розказуючи історії із свого життя. 
Ось і прийшли. Вони стали. Ема подивилася на Макса, він підтримав її своїм впевненим поглядом і ступив першим, вона пішла за ним. 
Вони довго розглядали і почули чимало сумних історій із життя бідолашних собак. Собаки дивилися у їхні очі і ніби, віддавали свою любов. Любов, якої так багато у них. 
Ема зупинилася біля невеличкого білого песика:
- А яка історія у нього? 
- Його до нас привезли місяць тому. Він був страшенно переляканий та худий. Люди сказали, що знайшли його поблизу лісу, він вийшов на обочину дороги. Пропускаємо, або його туди вивезли, або бідолаха заблукав. Дивлячись на нього, він надто скривджений... 
- Я його беру... Він мені подобається. А у нього є ім'я? 
- Не знаю. Ми називаємо його Бернард, але він не відзивається. Тому, можете дати йому якесь своє ім'я. 
- Гаразд. Дякую. 
Макс ще декілька хвилин ходив і роздивлявся. Аж поки його погляд не зупинився на чорній вівяарці, без сумніву - це тепер його собака! 
Всі щасливі і задоволені розійшлися. 
- Ну що, Ем, ти не жалієш? 
- Макс, ти найкращий! 
- Як і ти... 
Тепер вони двоє щасливі. Але не без таємниць. 
Можливо Емі здається, що Макс щирий і відкритий, та у кожної людини свої слабкості. 
Цікаво, як воно було б, якби вони відкрилися один одному? Чи зрозуміли би двоє різних людей один одного. Чи зрозуміли і прийняли би таємниці минулого? 
Можливо, але вони мовчать...  

Ема, прийшла додому. Її собака пленталася поруч всю дорогу опустивши голову у землю. 
- Нічого, скоро все буде по-іншому.  Тепер у тебе є я... Як ж тебе назвати?... 
Я ще подивлюся трішки за тобою, може щось придумаю... Ідемо їсти? 
"І все таки Макс чудовий! "- ця думка не залишала Ему весь вечір.  
Він допоміг мені впевнитись у собі, дякую, Макс... "
Ще дві собаки знайшли свій дім. Це чудово! 
- Ти ж мій бідолаха, хто ж тебе так налякав?  Не бійся, я тебе не скривджу. 
Ема скуйовдувала шерсть на голові у собаки і він її не боявся, а це вже добре. 
Вечір вона провела закутавшись у покривало із книгою у руках. Вона читала детектив:
- Хммм... Так, щось тут дуже все просто, а так бути не може... Тьху, всі підозри падають на Роберта, та то точно не він, це надто просто для початку розслідування... Тут має бути якась непроста розв'язка.  Думаєте, я так і повірю в першого підозрюваного, на якого зразу впали всі підозри? Ні ні, у мене тоже є логіка. 
Ема читала. Цікаві уривки вона зачитувала вголос, адже, вона живе вже не одна.
- Луїза чудова дівчина. Видно, що вона не причетна до вбивства. А от Джон якийсь "мутний"... У нього є алібі, але воно може бути підробним. Це ж детектив, тож не буде виявлений вбивця зразу той, на якого впали всі підозри. Тут ховається щось за цими "алібі"... Так, Джон... Хммм... 
Ще годинка за книгою і Ема закінчила:
- Я була впевнена, що це не Роберт, як шкода, вбивця був Роберт. А Луїза : чудова дівчина, розумієш, вона була із ним в змові... Так, логіка і мої здогадки - мої вороги...