15

Сьогодні я зустрічався з Дімою. Чи не єдиний надійний товариш вже давно кликав на посиденьки, але то виробничі питання, то відрядження, то література чи мінорний настрій заважали  запланованим зустрічам. Дивно, але з віком  починаєш старанно шукати причину, щоб нікуди не йти, ні з ким не бачитися і всіма силами намагаєшся уникнути нових зустрічей та знайомств. І зовсім не тому, що більше не хочеться нових знайомств чи отримати потужний енергетичний заряд від зовсім незнайомих людей, а тому що не хочеться грати на публіку і втрачати час, який можна приділити собі і своїм захопленням. Оцей віковий егоїзм  з часом і стає тим основним стримуючим фактором завдяки якому обмежуєш себе у спілкуванні. Людям просто вистачає домашнього затишку, родинного тепла і натхнення від улюбленої роботи.

Сьогодні був справжній привід зустрітися. Я нарешті дописав повість.

Ще вчора увечері,рішуче друкуючи виважені думки, я навряд чи розумів, що процес підходить до свого логічного завершення. А вже вранці, редагуючи текст відчув, що ці правки будуть останніми. І вже за годину, дописавши декілька речень, я задоволено поглянув на екран монітору. Попереду на мене чекали вичитка кожного речення і абзацу, редагування окремих глав, виправлення механічних помилок. Загалом ще багатенько різних дрібничок. Але основна робота уже була зроблена.

• Діма, ти як? – запитав я хриплуватим від хвилювання голосом.
• О, старий, ти живий? Так? А то уже в усіх знайомих запитую: Пам’ятаєте, той Матвій, ну наш колишній друг, що запалював у клубах, ще живий? А вони мені: Хто-хто, щось не пам’ятаємо! У соціальній мережі, ще мигає його профіль…, але то напевно бот, - веселився товариш.
• Слухай досить з мене твоїх ….  ,- припинив я його нескінченну тираду,- вип’ємо?
• Звісно вип’ємо,- з переконливою упевненістю та ніжністю у голосі заявив він.

Ми домовилися про місце і час. Не зважаючи на жарти я почув, що його голос у слухавці був розгублено-схвильованим. Ту разючу іншість неможливо було не помітити. Серйозніший… Ніби його власник подорослішав.

У зазначений час я сидів за столиком у барі. Замовив кухоль пива і повільно цмулив його. Було дивне і доволі не знайоме мені відчуття. Основу його складав спокій. До цього я вже звик. Відчуття зробленої роботи, також не в новинку. І на додачу до всього тоненька нотка суму. Я десь здалеку розумів, що сумую я через те, що мій твір завершено. Ніби його закінчення знаменує собою цілу епоху у всесвіті і моєму маленькому житті. Чомусь було відчуття, того, що я зробив нарешті щось вартісне, щось монументальне. І якщо пригадати  всі ці роки, то дійсно я зробив щось значне, щось що значить дуже багато для мене,  щось що нарешті я зробив не для когось, а для самого себе. Я виріс як людина. Я пережив усі втрати, і ось тепер, однозначно відчуваю, що стою на порозі нового етапу. Зовсім іншого. Просто іншого. Дивно, але закінчення твору це по суті старт нового життя. Я так відчував. 

Бар переповнений відвідувачами нагадував мурашник. З усіх кутків лунали тости та голосні вигуки. Це місце мало свої правила і усі, хто сюди потрапляв повинен дотримуватися їх. Основне правило, бути завжди веселим. І я відчуваючи те, що не відповідаю цій атмосфері пішов геть. У дверях зіштовхнувся із Дімою.

• О, чоловіче, ти вже йдеш? – весело промовив товариш.
• Слухай, там надто гамірно, може підемо у парк,- запропонував я.
• Пішли,- погодився він,- поговоримо…, але треба взяти віскі…

Ми зайшли у найближчий магазин і купили пляшку віскі. Поклали його у пакет і повільно брели до парку. Пізня осінь ще не була мокра. Ще досі не лили дощі, а навкруги пожовкла трава була сухою і дуже пахнула пізнім сінокосом. Парк був наповнений ароматом прив’ялої трави із тоненькими нотками смутку. Парком прогулювалися поодинокі пари та  купа самотніх перехожих. Ця атмосфера повністю відтворювала мій внутрішній стан.

Ми йшли мовчки. Діма палив, повільно випускаючи дим у повітря. У ньому також, як і у мені щось змінилося, хоча його холеричні рухи час від часу нападали на нього і повертали мені впевненість у тому, що він той самий, навіжений гуляка та жартівник.

• Ти як живеш? – запитав у нього.
• Норма,- весело відповів, - що зі мною стане?
• Та я знаю,- промовив до нього,- задуманий якийсь!
• Та останнім часом думається…,- відповів той,- ти от де пропав, оце питання…
• Та не пропав…, просто враз відчув, що не хочу того, що інше потрібне, ще не знаю що, але не те що було досі…, тому і не ходив по клубах і барах…, заспокоювався чи що…,- спробував пояснити йому.
• Розумію,- відповів той.
• Справді,- здивовано запитую, бо ж не сподівався, що він зрозуміє, тим більше, що я сам не зовсім розумів той стан.
• Ні,- посміхнувся той,- зовсім ні, але маєш право, зникати, з’являтися, змінюватися, на все маєш право…

Я таких фраз не чув від Діми. Частіше тости і вигуки «Будьмо!».

Ми сіли на лавочці і Діма відкоркував пляшку. Протягнув мені. Я зробив декілька ковтків. Напій обпалив мені губи та ротову порожнину, але приємним теплом розлився по тілу. Я повернув пляшку. Діма теж зробив декілька добрячих ковтків. Так, передаючи пляшку один одному ми випили майже половину. Я відчував, що п’янію і радів цьому. Оскільки хміль був такий приємний і я так давно не вживав міцного алкоголю, що аж засумував за цим відчуттям.

• Чув ходиш до поетичної спілки,- поцікавився Діма,- не уявляю тебе поетом…

Я не розумів, звідки він взнав про це. Але тон яким він це сказав був байдужим. Діма так говорив тоді, коли вважав, що йдеться про щось не важливе.

• Ти вже звідки знаєш? – запитав у нього.
• Андрій там є, авторитетний такий чоловік, непоганий але насправді просто п’яничка…, знаєш такого? – запитав Діма.
• Знаю, а ти з ним звідки…,- питаю і нього.
• Приходить до однієї жіночки у моєму будинку, якось його заспокоював, надто шумів випивший, розговорилися, а там якось дійшли й до тебе…,- розповів Діма.
• І що казав? – питаю у нього.
• Що ти бездарність, десь недавно прочитав свої вірші, але ти не хвилюйся, він це і про усіх інших також сказав,- посміхнувся Діма.