13

Літературна група настирливо вимагали від мене вірш.

• Матвію, ви з нами вже майже півроку, але ще жодного свого твору не зачитали! – промовила поетеса, та що мені була схожа на вчительку.
• Ну, я не пишу поезію, я пишу повість чи то роман, я ще не розумію, що то виходить у мене,- відповів я.
• Але ж Діана говорила, що є у вас є і вірші! – настоювала вона.
• Матвію, не стидайся, - басисто промовив уже підвипивший Андрій,- дай людям слова…
• Добре,- промовив я,- наступного разу прочитаю вам свої спроби поезії. У мене є їх лише дві, вони спонтанні, експромт, але раз так хочете, то буде вам…,- засміявся я.

Всі підтримали мою рішучість і наступного тижня очікували від мене читання поезії, відразу після прочитання новели Русі.

Ті дві поезії, я написав під впливом прогулянок осіннім парком. У той момент загострення депресії я відчув, що мені стає краще від прогулянок і мої думки можуть концентруватися на чомусь конкретному окрім роботи та творіння свого роману. Я їх записав у записник на телефоні. Один навіть виклав в інтернет, саме його і віднайшла Діана, а інший, трохи відредагований, ще не був викладений на той форум поетів у соціальній мережі.

Того вечора повернувшись додому я вирішив викласти його на той ресурс. Щоб можливо почути хоча б один коментар, чи пару якщо хтось зверне увагу на нього. Все ж не хотілося осоромитися між письменниками, які стали уже моїм колом спілкування, своєю бездарністю.

Я переніс його на ноутбук, трішки відкоригував та розмістив на сайті. Окрім декількох лайків, за годину часу не було жодного сповіщення. З тим, я і ліг спати. Попереду були вихідні. Я планував прибрати у квартирі та продовжити написання роману.

Я відчував, що він наближається до фіналу. І відчував, що все ж він виходить таким, як я і хотів. Трішки сумним, трішки про мене, трішки про кохання і багато про пошук щастя. Я не зовсім розумів у чому щастя головного героя. Тим більше не розумів у чому щастя для мене. Саме відсутність оцих розумінь і стримувало мене дописати роман до кінця. І на даний момент процес писання був схожий більше на обдумування перед відкритою сторінкою у моєму ноутбуці.

Вранці прокинувшись я першим ділом відкрив сайт, на якому розміщався мій вірш. Було десять лайків, одне сердечко і чотири коментаря. Я спішно відкрив посилання, за яким був опублікований вірш.

Перше повідомлення було від Діани. Я посміхнувся :

«Менше суму, друже, вірш не про втрачені шанси та життя, а про хороше майбутнє, яке, однозначно, не за горами…»

Так могла написати лише Діана. Ніби справді розуміла мене, здавалося навіть краще ніж я сам. Інколи мені так дійсно видавалося. Я відписав:

« А вірш то як?»

 І поки чекав на її відповідь переглядав інші коментарі.

«Чудовий зміст, але необхідно доопрацювати форму!» голосило одне із повідомлень.

«Чудова форма, але доволі не зрозумілий зміст!» голосило третє повідомлення.

Я посміхнувся. Які різні читачі і різні коментарі. Один текст, а одному мала форма і поганий зміст і навпаки. Це насправді веселило, тим більше, що я зовсім не розумів, що вони мали на увазі. Бо ж вірш писаний потоком свідомості і навіть мені він видавався не зовсім зрозумілим.

Четверте повідомлення було велике і змістовне. Там окрім суто технічних рекомендацій по оформленні думок, будові форми і по наповненню змісту вірша, була фраза:

«Загалом - сильно, особливо розуміючи, що це повністю про моє життя!»

Я відразу відписав на це повідомлення:

«Можливо і про ваше, тоді ми подібні!»

В цю мить відписала Діана:

«Хороший – хороший, наші будуть задоволенні. У ньому є ти - справжній, друже!»

«Дякую!» відповів я.

Далі я увійшов на сторінку тої дівчини,коментар якої зацікавив мене. Гарне, професійне фото на лоні природи. Вона була надзвичайно сексуальна у ту мить і відчувалася неймовірна насолода від перебування у тому місці. Пишне руде волосся, яке розвівалося на вітрі і очі ледь закриті у передчутті насолоди, яка була дуже близько до неї. Складалося враження, що ніби вона є уособленням насолоди, ніби її образом. Я мало цікавився мистецтвом фотографії, але ця мене надзвичайно зацікавила. Звичайно, вона була схожа на масу інших  із рекламних проспектів курортів чи товарів, але дивлячись на це фото я був упевнений, що на фото саме вона, а не здерте із тенет мережі зображення.

• Круте фото, - прошепотів я, продовжуючи далі вивчати її сторінку.

Її звали Юлія Макс. Я зрозумів, що то псевдонім і мабуть вона також поетеса, раз має творче ім’я та є у групі, де поети викладають свої вірші.

Я швидко увів її ім’я та псевдонім у стрічку пошуку. Пошук видав лише її сторінку у соціальних мережах. Для того, щоб дивитися далі, потрібно бути її «другом». Для випадкових користувачів, сторінка була заблокована. Тобто я не міг побачити інші фото і її стрічку новин, чим вона цікавиться, що переглядає і коментує.

• Жаль, - подумав я,- така симпатична…

Я довго вглядався у те фото. І чим далі дивився, тим більше у мені прокидалася цікавість до неї. Хто вона, чим займається, де живе, як у неї настрій тепер? Питання потоком йшли із моєї свідомості і зупинялися на грані непоборного бар’єру, яким у цей момент був монітор мого ноутбука та її заблокована для чужих входів сторінка. Відразу виникла думка дати запит на приєднання до друзів, але так само відразу і зникла.

• Та як же так, вона мене не знає, якийсь один коментар і вже проситися у друзі,- снували думки у свідомості.

Здається це надто усе надумане і надто ускладнене, але користувачі мереж саме так і мислять. Це ніби новітня культура спілкування, яка все більше забирає у людей живого тепла, поглядів і енергетики, а в замін дає лише смайли і сухі скорочені слова. Проте, вона мала б відписати мені на мій коментар під віршем. Принаймі, я на це дуже сподівався.