12

Коли я вийшов з їхнього дому, то на моїх очах були сльози. Також сльози були на моїх щоках – Діанині. Я відчув її любов і прив’язаність до мене. Дуже хотілося, щоб це відчуття залишалося якомога довше зі мною, краще  щоб воно не залишало мене ніколи. Бо ж воно надавало мені розуміння себе, наповнювало мене хорошими емоціями і робило кращим, значно кращим ніж я був і навіть, яким заслуговував бути.

За пару днів по тому я розірвав свої останні тягучі стосунки. Те, що раніше приносило мені неймовірну втіху і насолоду тепер нагадувало кайдани в які закута моя душа і розуміння, що так далі тривати більше не може тиснуло на мою свідомість. Раніше я гордився тим, що вдалося влаштувати сеанси сексу без зобов’язань і виправдань. Я щиро вважав, що тій жінці, її звали Яна, також це подобається і вона абсолютно втішена таким зустрічами. Я ніколи не помічав, щоб вона була сумна чи заклопотана, ображена такого роду стосунками. Вона завжди виглядала щасливою і по – діловому збиралася додому, після нашої спільної постелі.

У нас усе було просто. Не мало значення хто із нас контактував першим, і це підкреслювало рівність у стосунках і нівелювало правило, ніби чоловік повинен проявляти ініціативу. Ми змовлялися на зустріч,  прогулювалися містом, ходили у кафе, а потім, як правило їхали до мене. Все було, як у звичайної пари, яка зустрічається, лише ми обоє знали, що це не так, а лише видимість стосунків.

Але як виявилося пізніше, так вважав лише я один.

А потім, я гостро відчув, що не хочу більше такого. Відчув, що це не правильно і скоріше є марним для нас ніж таким, що може стимулювати нас розвиватися далі. Я знав напевне, що вона не та людина із якою я буду готовий провести бодай рік разом. Це розуміння прийшло швидко, впевнено і раптово. І агресивно підштовхувало мене розірвати ці стосунки. Я чомусь відчував, що повинен це зробити чим швидше. Не знав, чому так, але подзвонив до неї у той же вечір, коли відчув цей потяг.

• Алло,- привітний голосочок із ледь відчутними сексуальними нотками.

Такі голосові нюанси бувають лише у людей, які займаються сексом поза шлюбом. Це ніби код і разом із тим видає їх, коли вони випадково зустрічаються на вулиці. Я сам інколи можу помічати такі пари.

• Привіт,- сказав до неї,- треба поговорити…
• О, таких фраз між нами ще не було,- промовила вона, все тим же тоном, лише із мінімальними нотками грайливості.
• Давай у центрі, «В трьох шляхах»,  добре? – запитав у неї.
• Сьогодні, - уточнила вона.
• Так, давай сьогодні, ти ж можеш?
• Добре, до зустрічі,- знову той грайливий тон голосу.

За годину  я вже був у тому кафе. Вона сиділа за столиком, за яким ми звичайно проводили тут час. На столі був келих вина, чайничок із чаєм і дві чашки.

• Щось будеш пити,- запитала.
• Чай вип’ю!

Вона налила мені духмяного, трав’яного напою. Виглядала просто чудово. Була дуже гарно нафарбована, свіжа і сповнена таємниці. Від неї виходила дивна енергетика яку я раніше у ній не помічав, ніби її чекав успіх чи то надія на якесь важливе рішення. Мов би вона очікувала чогось більшого від сьогоднішньої зустрічі. Мені стало зле від того, що я зрозумів, що саме її так стимулює. Та все ж це не стримувало мене, я повинен був це їй сказати. Надто потужно із середини мене било бажання розійтися із нею.

• Яна, ти прости, але я думаю, що ми маємо припинити наші зустрічі,- випалив я, неочікувано різко навіть для себе.

Вона враз змарніла, але намагалася пожартувати. Від того її обличчя ставало перекошеним і злим. Потім промовила:

• Ну між нами нічого не було серйозного, і то лише по твоєму бажанні, але ми могли б хоч спробувати пожити,- вимовила вона,- можливо ми змогли б…
• Я би не зміг, прости, але у мене не виникло жодного разу бажання пожити із тобою…, ти хороша, без сумніву і напевне, знайдеш собі достойного, люблячого чоловіка,- промовив я,- але у мене є відчуття, що наші стосунки стоять на шляху чогось важливого у наших життя, у моєму і у твоєму безперечно. Ми можемо бути по – справжньому  щасливими, без зайвості і без умов, із іншими людьми. Але наша легко доступність один одного зупиняє нас, не дає нам рухатися далі, а ми повинні йти далі, повинні, це життя…розумієш, воно кличе…

Вона дивилася на мене упритул. В її очах була тоненька нотка зневаги і велика туга. Певно за втраченим, черговим, можливо останнім, шансом. Я не мав права її втішати. Бо ж той хто лишає когось на шляху, не може втішити кинутого. Це виглядало би надто зухвало і зневажливо. Я ж її поважав. Тому промовивши:

• Вибач і щастя тобі…

Я пішов до виходу і вже за півгодини писав, закрившись у квартирі від світу і неправильних вчинків.

Після того, я жодного разу не пригадував Яну. І навіть коли ми випадково пересікалися тротуарами міста вона не віталася зі мною, робила вигляд, що не помітила. Молодець. Якщо їй так легше, то і мені також.

Я в чергове пережив втрату жінки.

Після розмови із Діаною я напевне зрозумів, що повинен був зберегти стосунки із Мірою. Я просто був зобов’язаний це зробити. Розумів, що моя поведінка із Мірою, була невірна і продиктована гонором і гординею. Я не цінував ті стосунки, як цілісні, я їх розділяв на частини, де був я, вона, наша проблема, її зрада і усе це розглядав по – окремо. І тому не вийшло їх тримати під контролем.

Я хотів її дивувати, замість того, щоб просто любити.

Хотів дарувати дорогі речі, замість того, щоб просто цілувати вранці.

Прагнув показати їй дорогі курорти, а можна було лише гуляти парком, тримаючись за руки. Бути вдвох зараз і тут, а не в химерному, надуманому і такому далекому, намріяному майбутньому.

Діана дала зрозуміти, що кохання, любов можна і потрібно будувати. І це не потребує великих затрат і старань. Треба лише зрозуміти, що ти отримав людину від долі, і ти повинен її вести світом, відповідати за неї. І якщо ти відчуваєш ту відповідальність, то й не може бути травм від стосунків. А любов прийде і неважливо, якої величини голка захована у твоїй душі чи долоні.