10

Коли я пригадував свій перший літературний порив я завжди  віддавав першість музиці, яка так міцно розбурхувала мою уяву. І хоча я з тих пір значно просунувся у кількості написаних сторінок, все ж я не відчував, що їхня якість є така як у тих перших двадцяти. Поступово я навчився писати без якогось спеціального налаштування, пошуку натхнення, алкоголю чи музики. Я просто сідав і писав. Викладав злагоджені думки на папір і вважав, що цього достатньо для виписування моєї ідеї. Як я пізнаю трохи пізніше, це була моя перша літературна криза. Вона полягала насамперед у тому, що я не розумів, якої якості є те творіння. Я ніби варився у власному сокові і не міг зрозуміти рівень написаного. До того ж, чим більше я перечитував, тим слабкішим мені видавався текст, тим сумнішою тема і стиль був абсолютно бездарним.

Я розумів, що маю необхідність у літературному спілкуванні. Декілька вечорів підряд я присвятив пошуку агенцій чи редакторів, які взялися би прочитати мою творчість. Нічого путнього я не знайшов. Лише, якісь групи у соціальних мережах та сайти, де можна було викладати свою творчість, але там була суцільно поезія. Я не писав віршів, то ж розумів, що ті групи мені ні чим не зможуть зарадити.

То ж я все менше і менше приділяв часу на літературну роботу, на написання своєї книги і все більше працював і розвивав свою справу спільно із Марією.

В плані розваг, останнім часом я сильно віддалився від Діми. Він все більше прагнув розваг і жінок. Мені чи то обридло, чи швидше просто перестало давати драйв, той постійний пошук. Я був ніби втомлений і лише у моменти складних завдань на роботі оживав.

Інколи я зустрічався із своїми знайомими жінками. Але все менше я їх влаштовував, оскільки більшість часу перебував у смутку і невідомій мені тузі. Бувало, що у моменти нашого спілкування я так замикався у своїх думках, що моїй пасії, потрібно було окликнути мене, щоб я повернувся у свою оболонку. Жінка може простити все, але тільки не сумне і приречене обличчя поряд із нею. Я знав це напевне, оскільки саме через свою сумну пику втратив пару можливих варіантів мати відносини без зобов’язань.

Я часто згадував Дар’ю, але все більше як розпачливий, нереалізований шанс у моєму житті. Із пошуком її телефону чи адреси не вдалося нічого. У театрі мені відмовили, а у соціальних мережах , за тими мінімальними даними, я її не знайшов. Часом вона мені снилася і сни були хороші. Після них я трохи виходив із того стану і починав оживати, хоча далі, будні знову затягували і вводили мене у напівсон.

Я завжди, із усіх пір року, найбільше любив ранню осінь. Коли ледь пожовкле листя у парку наганяє легкий смуток із приємними відчуттями тепла бабиного літа. Та летюча і липка павутинка у повітрі, прижовкла трава і ще останні залишки ароматів листя налаштовували мене на романтичний, ледь мінорний лад. І дивно, але та доволі глибока депресія в якій я перебував, зменшилася із настанням осені. Мені ніби відлягло від душі. Я став чіткіше розуміти і прийняв, те що література не моє і писати не потрібно. Розумів, що вона забирає багато емоцій і сили на обдумування, ніби переносить в інший вимір, де я ще поки не маю чим дихати.

А вже за мить я подумки переносився у свою квартиру, де я сидів за ноутбуком і писав свій роман. Свій незбагнений, уже зовсім не зрозумілий мені, не такий як спочатку і зовсім не схожий на сповідь роман!

В такому стані, деякого роздвоєння, я перебував з місяць. І це не могло не залишити на мені свій відбиток. Я нервував. Не розважався і намагався більше бути вдома, щоб не отримувати інших думок, а мати можливість концентруватися на основному.

Я відкрив собі нове захоплення – читання книг. До цього я не надто любив цю справу. Якщо й читав то фахову літературу про продажі. А тут класика, сучасна проза, наша чи закордонна потужним напором вливалася у мою свідомість. Я розвивав у собі образи і весь час уявляв мізансцени, які описують «справжні» письменники. Я поки прочитав не багато, але дещо уже у мені почало мінятися. З’явилася мрійливість і бажання зрозуміти людину і її мотиви. Навіть на мою консервативну роботу, продажі обладнання, це також відбилося. Я ніби подобрішав і став розуміти своїх опонентів та партнерів, хоча на бажання прибутків для компанії і собі це не вплинуло.

Гуляючи у парку, а тепер я полюбив такий вид розваг, мені звіддалік накотилися римовані слова. Я механічно шукав по кишенях ручку і папір, хоча твердо знав, що її там не може бути. Пригадав, про смартфон і нотатник у ньому. Я записав вірш і після мінімальних правок увечері виклав його у якусь групу у соціальній мережі. На нього не було жодного відгуку чи коментаря, лиш пару лайків. За декілька днів я побачив під ним коментар: «Хтось заборгував запрошення до ресторану!», я відкрив сторінку того, хто лишив цей коментар під віршем і побачив, що то була Діана. А я і зовсім забув за клопотами, виробничими проблемами і літературною кризою про них. Про те миле і таке справжнє сімейство, що врятували мене після тої ночі.

Я написав їй повідомлення про запрошення у ресторан. Діана відмовилася, бо Володя був у відрядження. Замість цього запросила мене на зустріч у їхню спілку.

• А я ж знала, що ви тоді не дарма говорили «я  - письменник», а ви мене обманювали, Матвію,- писала вона,- до речі вірш, доволі не поганий і стильний…, хоча й потребує деяких доопрацювань.

Ми домовилися, що я завтра о вісімнадцятій прибуду до неї додому, де має відбутися зустріч письменників із їхньої спілки. Із собою мати, так сказала Діана, пляшку вина на свій смак, та позитив і, обов’язково,  налаштованість на стрімкий прихід натхнення.

• Добре було б, - подумав я,- аби все було так просто…

Наступного дня я якомога швидше закінчив із роботою, заїхав додому, щоб переодягнутися і на таксі, точно в зазначений час, прибув до будинку Діани. Поряд нього і також на подвір’ї було припарковано декілька автомобілів. Я мить затримався біля подвір’я. Маленькі сумніви ятрили мою свідомість. Я не зовсім розумів, що я там робитиму. Хто ті люди і як вони мене сприймуть. А можливо мені там стане нудно. Я відчую потребу піти і це буде незручно по відношенню до Діани.

• О, дядя, дядя,- гукала маленька Кіра побачивши мене поряд із хвірткою.
• Привіт, Кіро, як твої справи,- запитав я у малечі.
• Добре,- відповіла та і гукнула,- Віка, впусти дядю, а то він стидається зайти…