Розділ 7. СМЕРТЕЛЬНА БИТВА В ПІДЗЕМЕЛЛІ

Пізно ввечері, шукачі втраченої бібліотеки і всієї іншої містичної спадщини, Станіслава Ольховського знову зібралися в розвалинах панського маєтку. Андрій стисло розповів товариству про свою ранкову ідею, та результати його і Сашка логічних умовиводів зроблених на основі знайденої в Інтернеті доступної інформації. Згідно них можна було з великою долею ймовірності сказати що зачарований сховище знаходиться під руїнами західного крила маєтку, неподалік від того місця де вони зараз знаходилися. Правда, на спільну думку хлопців, шукати вхід у цей замаскований потаємний прихисток чорнокнижника та алхіміка тут була справа майже безнадійна. Скоріш за все до нього веде підземний хід початок якого знаходиться десь за межами обійстя. І ось тут в розповідь настала черга вступити Вікторії, яка у всіх деталях розповіла компанії і про те що їй та Володі вдалося сьогодні довідатися від Ігоря Васильовича й те що він їм потім показав.

Всі присутні уважно вислухали слова хлопця та дівчини, а потім Вольдемар підсумував все почуте однією фразою:

– Ото хитромудрий був той пан Ольховський, вмів замакітрити голову іншим.

– Отож, – додав Доменік. – Толкова була голова, тільки весь свій інтелект і творчі здібності витратив на всіляке непотребство.

– Він був закоханий і робив все від нього залежне щоб врятувати жінку яку боготворив, – наїжачилася Оксана.

– Може сперечатися про мотиви вчинків пана Ольховського будемо згодом, а поки що вирішимо як діяти дальше, – подав голос перевертень.

– А що тут вирішувати, – спокійно промовив песиголовець. – Ідемо поглянемо на цей новий вхід і спробуємо дізнатися куди він веде.

Супротивників цієї прагматичної пропозиції Христофора не знайшлося, і незабаром все товариство дружно прямувало в сторону лісу, що темною плямою бовванів вдалині у сріблястому сяєві повного місяця. Незважаючи на те що Віка і Володя були ту лише один раз, однак хлопець з дівчиною доволі швидко віднайшли місце яке їм показував колишній лісничий. Сплутати старий дуб і його специфічне коріння з якимсь іншим деревом було практично неможливо.

Першим на розвідку в чорне жерло підземного ходу безстрашно поліз песиголовець, за ним рішуче прослідував вовкулак. За кілька хвилин вони повернулися обтрушуючи одяг від налиплих грудочок землі та часточок пожухлого листя.

– І що ви там виявили? – поцікавився у нишпорок вампір. – Це насправді вхід в підземелля?

– Ми пройшли не більше двох-трьох кроків, – стримано відповів Гельмут. – Дальше наштовхнулися на завал, та думаю що розібрати його буде не надто великою проблемою. А от що нас за ним чекає не знаю, бо мій нюх нічого конкретного мені на жаль не говорить.

– Скільки часу займе розбирання цієї перешкоди? – запитав Доменік. – Встигнемо до ранку?

– Якщо будете нам допомагати, то встигнемо, – запевнив Христофор.

Вони звісно ж встигли. Ще півні не заспівали й вдруге, як картате товариство спільними стараннями розчистили собі дорогу в підземелля. Дальше була нетривала дорога звивистим вузьким коридором поки вони не наштовхнулися на суцільну цегляну стіну.

– Знову тупик, – розчаровано застогнав Андрій. – Скільки можна.

– Та ні, – заперечив другові Сашко і звернувся до сестри. – Віка, будь ласка підійди сюди.

Дівчина підійшла до брата, вони обоє вперлися долонями в стіну, що перегороджувала їм подальший шлях, й безмовно завмерли.

– Що це? – здивовано прошепотіла Ірена.

– Родова магія, – ледь чутно пояснив вампірці ельф. – Кровні чари, що притягуються одне до одного, знайомляться і переливаються. Не варто їм тепер хоч чимось заважати.

Поки вся компанія мовчки і терпляче чекала, з Сашком і Вікторією творилися дивовижні речі. Сам хлопець нізащо б не пояснив, що саме він відчув побачивши цю стіну і навіщо покликав до неї свою сестру. Все вийшло якось само собою, на рівні інстинктів у яких він чомусь не сумнівався ні на мить. Просто підсвідомо знав що саме так потрібно робити і не вагаючись робив це. Коли сестра стала поряд нього юнак переконався, що чинить все вірно. Парубок відчув енергію Віки, наче наочно побачив мерехтливу ауру, що барвистим коконом оточувала дівочу фігуру, почув тихе шелестіння її емоцій, почуттів і навіть фрагменти деяких думок. Сашко здогадувався, що й сестра мабуть зараз теж переживала те саме, що й він.

Дальше, корячись невідомій силі, хлопець заплющив очі і буквально відразу перед його внутрішнім зором відкрилася інша дивовижна картина. Він вражено відзначив, що кам’яна стіна, якою закінчувався підземний хід була зовсім не тою стіною, якою їм спершу видавалася. Насправді це виявилося густе павутиння, зіткане з міріаду тоненьких ниточок, що хаотично перепліталися одна з одною, і по яких швидко проскакували тьмяні мерехтливі іскорки.

З цікавості, парубок подумки торкнувся однієї павутинки, відчуваючи крижану холодність, що линула від неї, й легенько смикнув до себе. Ниточка спершу не піддавалася, наче жива, вона в’юнко виверталася, намагаючись вивільнитися й загубитися в суцільному плетиві химерного павутиння. Та юнак був терплячий і обережний, намагаючись не поспішати він все ж чіпко тримавав свою здобич повільно витягуючи її назовні. Тільки-но ниточка відділилася від загальної мережки, як враз перестала пручатися і безвільно упала на долівку підземелля.

Заохочений першою вдачею хлопець взявся за іншу ниточку, водночас передаючи образ всього того що робить сестрі, з проханням приєднатися до нього. Віка на льоту підхопила поради і прохання брата, та не барячись ні секунди взялася допомагати йому. Незабаром під ногами у них лежала купка витягнутих ниток, а в суцільній плетінці павутиння засяяли дві невеличкі дірки. Вхопившись за краї ближнього до нього отвору Сашко з усіх сил рвонув їх, з радістю відчуваючи як мереживо піддалося його потугам і почало розпадатися на великі клапоті. Вікторія своїми зусиллями тільки прискорила цю руйнацію перешкоди.