Розділ 6. НОВІ ВІДКРИТТЯ ВІКТОРІЇ І ВОЛОДІ

Прогулюватися дивакуватим селом Чортопхайка Вікторія звісно вирушила не сама. Оголошуючи про свої наміри, дівчина прекрасно розуміла, що її кавалер Володя, не пропустить такої можливості провести поряд з нею ще декілька годин, тож неодмінно напроситься в супроводжуючі. Так воно врешті-решт й сталося. Тільки-но вона заїкнулася, що хоче пройтися, як парубок миттєво заявив що піде з нею.

Зрештою це було не так вже й погано. За останні дні проведені разом Вікторія звикла до цього хлопця та його недолугих залицянь, що ще не так давно буквально бісили її. Нещодавній нічний бій, під час якого юнак безстрашно кинувся на демона і відразу розплатився за це розбитим обличчям, наочно показали що він не настільки безпутній, легковажний і безвідповідальний, як вона вважала раніше. Тепер дівчина не сумнівалася в тому, що юнак коли потрібно дотримає свого слова й у випадку небезпеки пожертвує заради неї навіть своїм життям. А це робило його в її очах благородним лицарем.

Сам Володя ще мабуть повністю не досяг високого статусу справжнього лицаря, адже виходячи з обійстя відьми Оксани, чомусь не подумав про полуденну літню спеку й не здогадався, що його дама серця незабаром відчує спрагу та захоче пити. А воно так і трапилося, не встигли вони вийти на центральну вулицю та пройтися по ній якихось півсотні метрів. На щастя попереду показалася вже знайома крамниця, до якої парубок і повів свою супутницю.

На цей раз продавщиця сиділа біля вхідних дверей і ліниво лузала соняшникове насіння. Побачивши пару молодих людей, вона зацікавлено зиркнула в їхню сторону, ліниво піднялася зі свого місця й повільно повела покупців у прохолодні нутрощі крамниці. Поки юнак купляв життєдайну мінеральну воду і дві порції морозива, дівчина знічев’я розглядувала асортимент товарів розкладених на прилавках як раптом їй спала на думку одна слушна ідея.

– Пані,  а ви знайомі з Ігорем Васильовичем? – звернулася вона до продавщиці.

Жінка подивилася на Вероніку мов на якусь недоумкувату й промовила:

– Маєш на увазі нашого колишнього лісничого? Звісно знаю, хто ж його в Чортопхайці не знає.

– Де він зараз може бути?

– Напевне десь за селом як звично косить траву для своїх кріликів, – відповіла продавщиця і відразу ж поцікавилася. – А для чого він вам потрібен?

– Є одна невідкладна справа, – коротко відрізала дівчина.

Коли вони вийшли з крамниці вже Володя задав те саме запитання:

– Віка, а дійсно, нащо тобі цей чолов’яга?

– Здається мені, що наш знайомий не такий простак як хоче з себе показати, – замислено промовила дівчина. – Він непогано обізнаний у всій тій чортівні, що тут твориться і знає більше ніж говорить. Хоча й натякає весь час про все. Раніше розказав про чугайстра та домовика, що виявилися доволі реальними створіннями. Хотілось би розпитати його про підземелля панського дому й потаємні ходи, що ведуть від нього. Не сумніваюся щось цікаве ми від нього неодмінно дізнаємося.

– А з чого ти взяла, що він взагалі захоче щось нам розказувати? – здивувався хлопець.

– Не хвилюйся, якщо щось знає, то неодмінно розкаже, – запевнила його Віка. – Нікуди він від мене не дінеться.

Ігоря Васильовича вони незабаром віднайшли на аж протилежній околиці села. Продавщиця крамниці виявилася правою, старий фірман неспішно косив траву поряд польової дороги, а його коні спокійно паслися неподалік нього. Побачивши хлопця з дівчиною, фірман ще здалеку привітався з ними радісно здійнявши вверх свою правицю. Вже зійшовшись зблизька він міцно потиснув руку хлопцеві й приязно всміхнувся дівчині.

– Привіт, молодь! – промовив він і хитро примружившись поцікавився. – Так прогулюєтеся селом, чи маєте до мене якусь справу?

– Можна сказати що й маємо, – відповіла дівчина і пильно глянула у вічі фірману.

Ігор Васильович проникливий погляд Вікторії витримав і мабуть про все з нього й здогадався. Скрушно зітхнувши він докірливо мовив:

– І треба вам було вплутуватися у все це? Відремонтували вам машину, то треба було якнайшвидше забиратися звідси. Нащо залишилися в Чортопхайці й цікавитися тим що вас не стосується?

– На жаль стосується, – роздратовано хмикнула дівчина. – Ви не повірите, та я одна з нащадків пана Ольховського. Тож не будемо ходити околяса, а відразу перейдем до конкретної справи. Відразу попереджую що часу у нас обмаль і якщо ми не встигнемо, то тут вийде на погуляти така істота, що в порівнянні з нею ваш колишній чугайстер буде виглядати милим кошеням. І це не погроза, а та реальність яка незабаром очікує на ваше село.

Володя від почутих слів дівчини трохи отетерів, а от фірман був ними не стільки вражений, скільки задоволений.

– Що хочете конкретно дізнатися від мене? – коротко запитав він.

– Все що стосується панського маєтку, – так само чітко відповіла Віка.

– Те що й інші сельчани. Я ж не історик і не краєзнавець, а звичайний лісничий. Навіть народився через півстоліття після тих подій про які тут ходять легенди. Що я можу до цих історій ще додати?

– Ігорю Васильовичу, нам ніколи ляси точити, розказуйте що знаєте, – вже буквально заблагала дівчина.

– Гаразд – трохи повагавшись промовив чоловік. – Не знаю чи це буде важливо для тебе, та можу розповісти вам одну річ про яку ніхто не знає в Чортопхайці.