Розділ 3. ЩИРА СПОВІДЬ ДОМОВИКА ДЗЮР-ДЗЮРА

Після допиту демона Вольдемар вирішим поговорити ще й з домовиком. Чогось особливо цікавого й кардинально нового вампір і не сподівався почути від немитого брудного та кудлатого коротуна, але навіть найменша дрібниця могла виявитися важливою коли він буде розповідати про цю справу Єлизарію. Тим паче що домовик ймовірно був місцевий і міг знати, щось таке, про що інші не знали.   

Упир привів до тями Дзюр-дзюра й з грізним виглядом докірливо мовив:

– Ай-я-яй! Як же ти до такого нікчемного стану докотився? Здавалось би, домашня, миролюбна істота, а перетворився на мерзенного покидька, та ще й з таким паплюжним іменем.

– Що поробиш, обставини життя заставило стати таким, – криво всміхнувся коротун.

– І що ж то за обставини такі? – поспитався Доменіко.

– А вам хіба це буде цікаво? – здивувався Дзюр-дзюр.

– Буде-буде, – запевнив його вампір. – Давай викладай все на чистоту.

Домовик шморгнув носом, почухав п’ятку і тільки потім журливим голосом почав свою розповідь:

– Взагалі-то, в далекому минулому, я теж був нормальним домовиком, і поводив себе як і всі звичайні домовики. Традиційно дбав про рідну домівку та допомагав господарям, відганяючи надокучливих Злиднів та Лихо. Навіть мав пристойне ім’я – Пухнастик. Та одного разу все несподівано закінчилося, моє життя перевернулося догори дригом і я став тим ким є тепер.

– Що ж трапилося?

– Часи раптово змінилися. Прийшли буремні післявоєнні роки і звичний світ розсипався на дрібні скалки. Моїх добряків-господарів вислали на Сибір, як «неблагонадійний елемент» і «пособників бандитизму». Назад вони більше не повернулися, а в пустій хаті невдовзі поселився червоний комісар, що не вірив ні в Бога ні тим паче в чорта. Безпросвітний пияцюра, навіжений психопат та безжальний садист він врешті-решт вислідкував і піймав мене. Звісно здати властям, таку містичну істоту як я, він не міг, та клепки в голові йому все ж вистачило щоб придумати для мене ще гірше покарання.

– Як сам він покарав тебе? – запитав ельф.

– Неподалік нашої хати знаходився старий льох, де колишні господарі раніше зберігали всілякі домашні припаси: картоплю, моркву, буряки й таке інше. Ось там, цей бездушний гад, і замурував мене живцем, мабуть в сподіванні того що я загнуся від голодної смерті. Не знав пришелепкуватий йолоп, що хазяїн в цьому місці раніше прикопав трохи харчів на чорний день, та й я, на всяк випадок, теж влаштував свій їстівний сховок. Одним словом, враховуючи мої скромні потреби, голод мені не надто загрожував, а от багаторічною самотністю я був забезпечений.

– Скільки часу ти там провів? – подав голос вовкулак.

– Майже півстоліття. Можете собі таке уявити, п’ятдесят років сидіти в темному, сирому підземеллі, де навіть словом перекинутися ні з ким. Можливо для вас вампірів, ельфів, перевертнів та песиголовців це все й дрібниці, але будь-якого домовика такі обставини можуть завиграшки довести до повного божевілля, і я там став практично безумцем.

Коли мене врешті-решт, випадково звільнили з ув’язнення, то вияснилося, що доля ще не повністю познущалася наді мною. Мої «визволителі» були не лише далекими родичами клятого комісара, вони виявилися нічим не кращими за цього бісівського гаспида. Стара, бездітна й завше озлоблена парочка тільки те й вміла що розпускати плітки й пересуди по селі, та ще писати нескінченні анонімки і доноси на всіх своїх сусідів та знайомих. Ось тоді мені дахівку знесло остаточно. Щоб більше не просторікувати на цю тему скажу просто, до їхньої смерті я прямо не причетний, але зізнаюся, що в свій час я «повеселився» з ними на славу. Хоча провини з себе не знімаю.

– Що спонукало тебе працювати на мілорда Себастьяна? – запитав Вольдемар.

– Не знаю я ніякого мілорда Себастьяна, – щиро здивувався Дзюр-дзюр. – А якщо ви про допомогу тим недолугим демонам, то тут така ситуація. Є в мене один друзяка-василіск з нашого райцентру. От він нещодавно мені натякнув, що є можливість вибратися з цього клятого села та влаштуватися на постійне місце проживання в одному з океанських туристичних лайнерів. Останнім часом маю такий бзік, прагну побачити світ, поплавати морями на насолодитися різноманітними екзотичними краєвидами. За все про все треба було лиш трішки підсобити в пошуках бібліотеки пана Ольховського. Хто ж знав що завариться така каша.

– А що про самого пана можеш сказати? – поцікавився Доменіко. – Зустрічався колись з ним?

– Бачив кілька разів. Неоднозначний був чолов’яга. Спершу розважливий і мудрий землевласник, що славився своєю доброчесністю й праведністю по всій околиці. Та після того як невиліковно захворіла його кохана дружина, геть беркицнувся розумом. Захопився чорною магією та почав проводити всілякі чаклунські досліди й експерименти. Хоча напевне ви це й самі чудово знаєте. Я не великий спеціаліст у тому всьому, але не з того що відчував тоді, можу з впевненістю сказати, що була задіяна навіть некромантія.

– Звідки така впевненість? – здивувався вампір.

– Ну а як тоді поясните те, що пана Ольховського забрало з собою інфернальне створіння?

– Ти про що це? – нашорошив вуха Доменіко. – Звідки знаєш?

– Випадково став свідком цієї незабутньої сцени. Якраз повертався з гостей від одного приятеля-лісовика. Трапилося це неподалік Чортопхайки. Я як побачив цю жахливу істоту то ледь сам не напудив в штани від страху. А пан Станіслав може це й зробив, якщо звісно встиг, бо все відбулося навдивовижу швидко. Біг собі смертельно переляканий чолов’яга, і тут його безжально поглинула химерна субстанція з чорного потойбіччя. Не позаздриш такому фіналу.