Розділ 3. З ОСОБИСТОГО ЩОДЕННИКА ВАМПІРКИ ІРЕНИ

У нас знову проблеми, і до того ж доволі серйозні. От чому так завжди трапляється? Не встигнемо справитися з одними клопотами, як на обрії з’являються нові. І так практично безперервно, відколи я стала вампіркою і потрапила в компанію цих двох милих нишпорок. Що ж, сама напросилася, самій і розгрібати цю купу турбот. Ну майже самі, адже друзі та приятелі для того й існують, щоб допомагати і підтримувати в складну хвилину.

Однак про все по порядку. Несподівана поява в нашому схроні нежданого гостя була для нас наче грім серед ясного неба. Перше-ліпше що прийшло мені на розум то ввести його в гіпнотичний сон. Молодий хлопець безпорадно розпростерся на долівці, а ми розгублено схилилися над ним. Що робити дальше ніхто з нас не мав й найменшого поняття. А вже незабаром в підземеллі появилася Оксана. Влетіла мов розлючена гарпія, та ще й привела з собою свої приїжджих гостей. Ситуація стала просто катастрофічною.

Прийнятного виходу щоб надалі мирно зберігати нашу таємницю у нас вже не було, позбутися небажаних свідків без фатальних наслідків видавалося справою неможливою, тож приховувати свою справжню сутність більше не мало ніякою сенсу. Я була не достатньо досвідченою та вмілою відьмою, щоб надійно та безболісно стерти у гостей пам'ять, а жартівлива пропозиція Христофора їх повбивати викликала в Оксани такий лютий погляд, що у мене мурашки по тілу забігали. Стало зрозуміло, що може виникнути конфлікт, який вже точно не схвалить мій наставник.

Залишилося тільки одне – розповісти відверто все як є. Я це зробила, а вовкулак, песиголовець і сільська відьма підтвердили мої слова. Молоді люди сприйняли все почуте більш-менш спокійно та врівноважено. Нічого не вдієш, тепер такі часи, що людство готове повірити навіть у такі нісенітниці як інопланетяни. Що вже говорити про стару добру магію і нас, її дітей, містичних істот. До цього більшість звикає ще в ранньому дитинстві слухаючи різноманітні казки, а теперішні фентезійні кінематографічні саги тільки підтримують цю віру про існування потойбічного світу навіть у значної кількості вже дорослих чоловіків та жінок.

Розмова між нами тривала недовго, треба було дати нашим гостям дещицю часу для усвідомлення нової інформації, що вони тоді отримали, а я хотіла хоч трохи перепочити перед нічними пошуками. Чомусь була переконана, що хлопці й дівчина збережуть нашу таємницю і якщо не будуть нам допомагати, то вже точно хоч не стануть на заваді. Та й разом з ними залишалася Оксана, яка мала наглянути над ними й стримати від необдуманих вчинків.

Здавалося після цього інциденту наші проблеми в Чортопхайці вирішені. Якби ж то. Не минуло й півгодини з часу відходу візитерів, як подзвонила сільська відьма й схвильованим голосом промовила:

– У нас з’явилися гості.

– Хто? – запитала я відчуваючи як тривожно тенькнуло серце в передчутті якоїсь нової біди.

– Пригадуєш я розповідала про двох демонів, які напередодні карантину приїздили в наше село й щось тут вишукували?

– Так, – відповіла я уже здогадуючись, що почую дальше.

– Вони повернулися сьогодні.

– Звідки знаєш про це?

– Відчула своїм магічним єством коли ми поверталася в Чортопхайку, а тільки-но наочно пересвідчилася в цьому побачивши їхню машину біля домівки бабці Стефи. Напевне вони там винайняли собі кімнату для проживання.

– І що ж нам тепер робити? – знервовано запитала я.

– Думаю найкраще буде на деякий час затаїтися у вашому сховку. Можливо все минеться як і минулого разу. Трохи поблукають по селі та його околицях та й заберуться звідси геть. Запасів крові у тебе на деякий час вистачить, а підтримувати зв'язок ми можемо й при допомозі телефону.

– Сподіваємося так і буде, – не надто промовила я. – Якщо щось тримай нас в курсі справ.

Закінчивши телефонну розмову я розповіла про все почуте своїм хлопцям. Христофор заклопотано зачухав потилицю, а Гельмут задумливо сказав:

– Не інакше як то наші конкуренти в пошуках втраченої бібліотеки. Видно багатьом вона не дає спокою. Знайти б її якнайшвидше, та й забратися потихеньку звідси подальше.

– А я думаю що сутички нам все не обминути, – хижо усміхнувся песиголовець похрустуючи кулаками. – Ох, давно я вже не духопелив демонів. Хоч кості собі трохи розімну.

– Ви що хочете влаштувати тут міжрасові війни? – не повірила я почутому.

– Звісно що ні, – спохмурнів перевертень. – Але виключити цього не можна. Поки ж що, як порадила твоя подруга, варто зачаїтися тут й трохи перечекати кращих часів.

Так і вирішили вчинити. Хлопці вклалися спати, а я записавши всі останні події на цих сторінках свого щоденника відправляю копії наставнику Вольдемару та своєму другові-ельфу. Мабуть від вчителя отримаю доброго прочухана за всі неправильні рішення та помилкові вчинки, а приятель може щось толкове порадить. Вже трохи скучила за ними обома.