Розділ 2. ДВА ПРИЇЖДЖІ ДЕМОНИ Й ОДИН ВУЛЬГАРНИЙ ДОМОВИК

Великий чорний позашляховик швидко мчав пустинною автотрасою. В шибках його тонованих вікон стрімко проносилися краєвиди безкрайніх полів засіяних пшеницею, кукурудзою та буряками, маленькі чепурні села, що потопали в зелені садів, поодинокі автозаправки й придорожні бари-кав’ярні. Незважаючи на порепану асфальтівку під колесами, потужний кросовер завиграшки долав кілометр за кілометром шляху, лише вряди-годі легко похитувався на особливо великих вибоїнах.

В салоні автомобіля знаходилося двоє пасажирів. За кермом джипа сидів чоловік старшого віку з густою сивою чуприною на голові, худорлявим овальним лицем і розкосими, безбарвними очима характерними для людей азійського походження. Поряд нього, на пасажирському сидінні, розмістився опецькуватий молодик абсолютно лисий, проте з густою чорною бородою на обличчі і хвацькими вусами під носом. Обидва подорожні були одягнуті в строгі костюми темно-вишневого кольору з під яких проглядалися білосніжні сорочки й чорні галстуки-метелики.

Водій машини не зводив зосередженого погляду з дороги, а от його супутник відверто нудьгував. Вдосталь наклацавшись планшетом, він врешті-решт відклав електронний гаджет і звернувся до свого супутника:

– Ну і якої мари ми знову премося в це нікчемне село?

– Томасе, не починай, – суворо промовив сивочолий чолов’яга. – Ти ж чудово знаєш, що це прямий наказ мілорда Себастьяна, і ослухатися його ми не маємо права.

– Звісно я прекрасно знаю що нам буде непереливки, коли ми не виконаємо розпорядження мілорда, – невдоволено пробуркотів Томас. – Але скажи мені Текеші, навіщо нам здалася ця бісова Чортопхайка? Ми там вже нещодавно були, все що потрібно було неодноразово облазили і досконало обстежили ледь не кожну цеглину. Нічого там особливого чи незвичного немає. Що тепер там будемо знову робити в цих розвалинах?

– Ще не знаю, – розважливо відповів водій кросовера. – От приїдемо на місце та й побачимо. За інформацією мілорда, тим нікчемним селом і звичайними розвалинами, як ти кажеш, зацікавилися агенти одного зі старійшин вампірського братства. Мабуть не просто так і там все таки щось є особливе, та це щось бездарно не зауважили. Тому перестань скиглити і радій вже з того, що нам дали шанс виправити свою помилку, а не відразу голови не повідривали.

– Велика втіха я тобі скажу, – саркастично зауважив Томас.

– Ну вже яка є, – флегматично промовив Текеші. – Ми всього-на-всього демони і наш завдання коритися та виконувати те що накажуть.

– А хоч якась підтримка місцевих у нас буде, на випадок непередбачених обставин?

– Так, обіцяли що будуть, – кивнув головою сивочолий. – Якийсь домовий, що нещодавно приєднався до нашої організації.

– Не люблю я домовиків, – презирливо сказав лисий бородань. – Слизькі вони і ненадійні. Так і чекай якоїсь підлості з їхньої сторони.

– Не нам вибирати собі помічників, –філософськи настрій Текеші здавалося ніщо не могло похитнути. – Зрештою ми ж професіонали, маємо справитися і своїми силами.

– Прикриття залишається без змін?

– Так. Ми учені-історики, що пишуть книгу про цю місцевість, тому й збираємо всілякі легенди і притчі від старожилів. Маскування так собі, але хто ж в такій глушині буде присікуватися до дріб’язкових невідповідностей?

Томас на це лише іронічно хмикнув і знову взяв до рук свого планшета. Так вони, мовчки, промчали ще майже півгодини, поки вдалині не показалося село Чортопхайка. В’їхавши на його центральну вулицю кросовер жваво застрибав на численних вибоїнах, а потім зупинився біля будівлі з бляклою металевою вивіскою, на якій було написано «Крамниця». Натягнувши на лице остогидлу маску підстаркуватий чолов’яга виліз з машини й твердою ходою увійшов у сільський магазин. Покупців тут зрозуміло не було й самотня продавщиця нудьгувала за прилавком читаючи барвистий жіночий журнал.

– Доброго дня, пані! – чемно привітався Текеші – Не підкажете, у кого тут можна винайняти кімнату. Справа в тому, що я з колегою приїхали у ваше збирати спогади ваших старожилів. Ми зі столичного інституту історію, хочемо написати книжку про ваш прекрасний край.

Продавщиця скоса зиркнула на відвідувача й кокетливо заправивши кучерик волосся за вухо й задумливо відповіла:

– Навіть не знаю що вам порадити. До Оксани точно не варто звертатися, бо вона вже має четверо пожильців. Хіба що зверніться до баби Стефи. У старої хоч і нелегкий характер, але якщо добре заплатите, то мабуть домовитеся.

– А як до неї потрапити?

– Та їдьте по центральній вулиці, потім перший поворот направо і третя хата її. Там ще такі зелені ковані ворота, нізащо не переплутаєте.

– Зрозуміло. Дякую за пораду. А продайте но мені, будь ласка, пляшку ось цього вина.

Поки продавщиця діставала з полиці вибране сивочолим демоном вино, він наче ненароком поцікавився:

– А що ця Оксана утримує тут пансіон чи мотель?

– Та ви що, – всміхнулася продавщиця подаючи покупцеві пляшку замовленого спиртного. – Вона просто одна мешкає, хату має велику, вільного місця багато, от і прийняла до себе на кілька днів випадкових проїжджих. Зайва копійчина в домі ніколи не зашкодить.

– І що ж то за випадкові подорожні такі? – не вгавав Текеші розплачуючись за покупку.