Розділ 4. НЕПРОСТА ДОРОГА В СЕЛО ЧОРТОПХАЙКА

Відведеного Вольдемаром часу, заледве вистачило для зборів трьом нишпорками. Головні труднощі були в тому, як забезпечити вампірку харчуванням. Раніше вони мандрували великим трейлером, в холодильнику якого вистачило місця для солідних запасів донорської крові. Тепер про такі зручності довелося забути. Все що їм могло знадобитися в подорожі, мандрівна трійка була змушена нести на собі. Тож в дорогу брали самі найнеобхідніші речі, розраховуючи на те, що вже на місці вдасться роздобути все чого не вистачає.

Чималим полегшенням було те, що у нишпорки мали безліч різноманітних друзів, яких часто залучали для посильної допомоги. Саме завдяки їхній підтримці весь шлях видався порівняно нескладним і майже безпроблемним. Головною перешкодою ж були численні контролюючі органи, які слідкували за дотримання карантину. Їх доводилося обминати використовуючи всю свою кмітливість та життєвий досвід. Все це займало значно більше часу, ніж можна було сподіватися.

Тим не менш за три доби пригод втомлені мандрівники нарешті досягнули мети своєї мандрівки – села Чортопхайка. Прошмигнувши в нічній темряві на одне з обійсть вони тихо постукали в вікно. Завчасно попереджена господиня дому швидко відчинила їм вхідні двері. Потрапивши до хати подорожні полегшено зітхнули, вони нарешті мали дах над головою й відчували себе у відносній безпеці.

Моторна хазяйка нашвидкуруч приготувала гостям перекусити з далекої дороги. Вовкулак і песиголовець отримали по місткій тарілці наваристого капустянку з великими шматками м’яса, а вампірка змогла вдосталь насититися свіжою кров’ю. Звідки вона взялася у звичайної сільської відьми Ірена не запитувала, а сама жінка про це не вважала за потрібне розповідати. Тай зрештою це не мало великого значення, головне що їх прийняли достойно і з повагою.

Після трапези настав час для серйозної розмови і почала її вампірка. Представивши своїх супутників господині, а господині – супутників, вона попросила відьму:

– Оксано, розкажи моїм друзям те що ти повідомила мені в своєму електронному листі.

– А що вам конкретно розповідати? – здвигнула плечима жінка. – Моя бабця мені багато чого розповідала про самого пана Ольховського, його хвору дружину і втрачену бібліотеку. Тільки що з того правда, а що просто сільські побрехеньки я не берусь сказати. Напевне й того й іншого є чимало в тих історіях.

– А про яку бібліотеку ідеться? – запитав Гельмут.

– Подейкували, – відповіла йому Оксана, – що після того як у пана захворіла дружина він, щоб віднайти ліки від недуги, захопився чорною магією, почав займатися алхімічними дослідами й зібрав цілу бібліотеку на цю тему. Начебто перед тим як тут розпочалися бойові дії він надійно заховав її в підземеллі, а сам чкурнув кудись подальше.

– І що, тої бібліотеки ніхто не шукав? – поцікавився Христофор.

– Чому не шукали? – здивувалася відьма. – Шукали. Тільки пан Ольховський так її вміло замаскував, що й до тепер ніхто не зміг віднайти. Нещодавно навіть двоє якихось демонів приїздили, щось винюхували на руїнах колишнього маєтку, та все безрезультатно.

– Які демони? – нашорошила вуха Ірена. – Щось про них конкретно знаєш?

– Та звідки ж мені знати? – іронічно хмикнула жінка – Судячи з вимови то були якісь іноземці, та нашому війтові представилися як столичні науковці. Мовляв пишуть книгу про наш край, от і збирають всілякі історичні факти. Полазили кілька днів по розвалинах панського дому забралися до міста. Селяни почали на них з підозрою дивитися, бо хоч вони й вміли добре мару в очі напускати, та демонський дух довго не приховаєш.

– А вас вони не розпізнали? – подав голос Гельмут.

– Ні, – радісно всміхнулася Оксана, – я обережна, старалася обходити їх стороною.

– А давно це було? – поспитався Христофор. – Ви впевнені, що їх точно вже не має в селі?

– Та ще до початку пандемії. А де б вони тут ховалися?

– Демони вони такі, – встряла в розмову вампірка. – Здатні терпляче чекати свого тривалий час. Он у вас стільки пустих будинків. Могли в якомусь і причаїтися.

– А для чого? – щиро здивувалася відьма. – Хіба у нас в селі є щось таке особливе?

– То наша пані Ірена передивилася шпигунських кінофільмів, – пожартував Гельмут. – А якщо серйозно, то є. Бібліотека пана Ольховського і всі записи, що стосуються його алхімічних дослідів. І це надзвичайно важливо.

– Ну коли ви за цим приїхали, то доведеться добряче попотіти щоб все знайти. Тепер на місці маєтку руїни, купа битої цегли і густі зарості буряну.

– Якщо нам щось потрібно то знайдемо це де б воно не знаходилося? – запевнив жінку песиголовець.

– То й добре, бажаю вам успіхів у цьому ділі, – весело всміхнулася Оксана задумливо додала. – Сьогодні ви ще перепочините в мене, а надалі вам треба буде знайти якийсь схрон на час розшуків.

І побачивши неабияке здивування на обличчя всієї трійці пояснила:

– Не можу ж я вас у себе вдома весь цей час тримати. Це ж село, несподівано навідається в гості хтось з сусідів, то як поясну перебування трьох незнайомців у своєму домі? Несподівані гості під час карантину? Хто ж в такі нісенітниці повірить. Ще чого доброго правоохоронців визвуть. А мені зайві проблеми не потрібні.

Було помітно що відьма хоч і прийняла їх сьогодні гостинно, однак не горить великим бажанням суттєво допомагати надалі. Мабуть тільки давнє знайомство з Іреною спонукало її взагалі відгукнутися на їхнє прохання про посильну підтримку.