Розділ 12. ЗАГАДКОВЕ ЗНИКНЕННЯ САШКА

Після того, як їхні друзі вирушили за карбюратором в інше село, Сашко й Віка задумалися чим зайняти свій вільний час. Пані Оксана після сніданку десь зникла по своїх справах і брату з сестрою навіть поговорити було ні з ким. Вони звісно могли б з головою зануритися в Інтернет і там традиційно забути про плин часу, та після того що трапилося останніми днями всесвітнє павутиння чомусь втратило свою нещодавню привабливість. Залишалося терпляче чекати на повернення Андрія та Володі і балакати між собою.

– Як ти думаєш нам вдасться сьогодні відремонтувати машину й поїхати з цього клятого села? – запитала брата сестра.

– Не знаю, – чесно відповів хлопець. – Сподіваюся хлопці не даремно сьогодні роблять свою мандрівку, хоча відверто кажучи я б ще залишився тут на кілька днів.

– Чому? – щиро здивувалася дівчина.

– Тут захопливо і цікаво. Стільки всяких таємниць та загадок. Інтересно було б розкрити чи розгадати хоч одну з них. Та й вабить мене чомусь цей зруйнований панський дім.

– Чим? – ще більше здивувалася Віка. – Що у тих руїнах такого особливого чи надзвичайного?

– Не знаю, – зізнався Сашко. – Просто маю таке передчуття, що він якось пов’язаний зі мною, та як поки що збагнути не можу. Він же мені позавчора снився вночі.

– Як? – зацікавилася Вікторія.

Не довго думаючи брат розповів сестрі у всіх подробицях свій нещодавній сон. Розказав про свою мандрівку пшеничним ланом, про пагорб на якому серед гаю побачив маєток Станіслава Ольховського, про тендітну жінку, що стяла при вході в будинок, у якій він впізнав панську дружину – Катерину. Особливо яскраво змалював її запрошення зайти погостювати в дім, несподівану появу їхньої господині Оксани яка цьому перешкодила, і всі ті жахливі перетворення що трапилися з пані Ольховською потім. Не забув навіть згадати як він разом з жінкою втікали від потворної пані, і як прокинувшись побачив її поряд себе в темній кімнаті.

– Нічого собі сон, – вихопилося у дівчини. – У мене аж мурашки по шкірі побігли, коли я слухала твою розповідь.

– Я теж тоді добряче перелякався, – признався парубок і задумливо пояснив. – Можливо через цей сон мене тепер і манить в ті розвалини.

– То давай сходимо туди ще раз, – запропонувала сестра братові. – Покажеш мені той підземний хід де ви були й місце де знайшли сережку.

– А давай, – погодився Сашко. – Вільного часу й так маємо чимало.

Брат з сестрою похапцем зібрали все необхідне й швидко вирушили в дорогу. Іти довелося під палючим сонцем і перший свій прорахунок в підготовці до мандрівки вони побачили вже через півгодини подорожі. Виявилося, що ні Сашко, ні тим паче Вікторія не здогадалися взяти з собою хоч пляшечку звичайної води. Тож довелося знемагати від спраги та поту й подумки лаяти цю нестерпну, пекельну спеку. Дівчина вже хотіла було повертатися в село, та парубкові вдалося вблагати продовжити шлях дальше.

Коли пагорб постав перед очима Віки у всій своїй величі, вона здавалося забула про свої нещодавні нарікання і з неабияким ентузіазмом подерлася догори за братом. Незабаром вони були на верхівці, серед руїн давної споруди. Хлопець безпомилково знайшов в бур’янових хащах знайому яму і сміливо почав спускатися в її нутрощі. Дівчина не відставала й за хвилину побачила отвір що вів у підземний хід. Клацнув ліхтар і брат з сестрою сміливо занурилися в приємну прохолоду підземелля.

Спершу Вікторія з великою цікавістю сприймала все що знаходилося навколо неї. Вигляд старовинних стін, гучне відлуння їхніх кроків, затхлі запахи від яких дерло в горлі. Та вже незабаром дівчині стало нудно від всього цього. Тут не було нічого особливого та загадкового. Звичайнісінький занедбаний підвал, яких у місті можна знайти сотнями. Що так у ньому приваблює й хвилює Сашка вона ніяк не могла збагнути.

Трохи ще покрутившись Вікторія промовила до брата, що ретельно оглядав ділянку стіни:

– Я вийду, зовні почекаю на тебе.

Сашко тільки відмахнувся від неї мов від надокучливої мухи, і це неабияк роздратувало дівчину. Сердито засопівши вона вилізла з підземного ходу й видерлася на край ями. Тут, незважаючи на густі зарості буряну, було надзвичайно душно і пити захотілося ще більше. Виснажена спрагою й жарою Віка відчувала як її роздратування все швидше й швидше переростає у злість на себе, що затягнула їх сюди, і на брата, який якогось біса колупається в тій смердючій дірі.

– Саш, ти ідеш? – не стрималася дівчина. – Я тут уже наче засмажена курка.

– Зачекай ще зовсім трішки, – почулося глухе з підземелля.

Вікторія й почекала зовсім трішки, а потім рішуче підвелася і сердито гукнула:

– Як хочеш, а я не збираюся тут більше залишатися. Повертаюся в село, а ти давай мене доганяй.

Відповіді не було і від цього злість дівчини перетворилася на шалений спалах гніву. Що ж, якщо він такий впертий, то нехай зостається, вона не маленька й сама знайде дорогу в Чортопхайку. А вже потім, на місці, брат отримає від неї добрячого прочухана за таку негідну поведінку. В такому розлюченому стані Віка пройшла половину шляху, цього часу виявилося доста щоб бурхливі емоції вгамувалися, і вона зупинилася й оглянулася, щоб переконатися, що брат іде слідом за нею. Сашка ніде видно не було. Якесь лихе передчуття гострим шпичаком штрикнуло серце дівчини. Вона витягла телефон, набрала номер брата і замість звичних гудків почула: «Ваш абонент знаходиться поза межами мережі. Передзвоніть будь-ласка пізніше, або залиште своє повідомлення».