Розділ 11. АВТОМЕХАНІК СТЕПАН І ЙОГО ІСТОРІЯ

Не зважаючи на цілком обґрунтовані побоювання та сумніви хлопців, небіж фірмана, автомеханік Степан все ж не забув про свою вчорашню обіцянку. Дотримався даного слова й прийшов так рано, що вони ледь встигли поснідати. І хоча чолов’яга виглядав наче городнє опудало, в подертому засмальцьованому одязі, з брудним кошлатим волоссям і давно немитими руками й обличчям, однак був в цілком тверезому стані.

Закатавши рукави сорочки він гунявими голосом запитав:

– Ну й де та ваша поламана машина?

Андрій пішов показувати злощасного «Форда», а Сашко і Володя стали осторонь зацікавлено спостерігаючи, як же будуть розвиватися події дальше. Степан трохи покректав над мотором автомобіля, потім виліз з під капота, неквапливо витер долоні об штани й промовив:

– Там карбюратору гаплик. Треба новий ставити. Схожий є у мого кума з сусіднього села. Можна заскочити до нього і попросити щоб продав. Тільки він без могоричу навіть говорити на таку тему не буде.

Хлопці перезирнулися іронічними поглядами один з одним, а Вікторія в’їдливо поцікавилася:

– І скільки часу все це займе?

Небіж Ігоря Васильовича глибокодумно пошкріб пальцями собі потилицю й відповів:

– Ну спершу треба в крамницю заскочити, за пляшкою. Потім дорога туди, там трохи посидіти, взяти карбюратор, вернутися назад… Думаю так до обіду маєм справитися. А вже тут роботи буде небагато. Якщо все складеться як треба, то до вечора ваша машина буде бігати мов новенька.

Хлопці не надто йняли віри словам цього чолов’яги, та іншого виходу у них не було. Важко зітхнувши Володя висловив загальну думку всієї компанії:

– Гаразд. Не гаймо часу й пішли до крамниці.

– Я з вами, – приєднався до друга Андрій. – Хоч трохи розвіюся в дорозі.

– Тоді ми залишаємося вас чекати тут, – за себе й сестру промовив Сашко.

Сільська крамниця розташовувалася в самому центрі Чортопхайки, і порядки тут разюче відрізнялися від тих що вже звикли мушкетери в місті. Ніяких тобі вимірювачів температури й черги покупців на вході. Навіть молода продавщиця одиноко сиділа за прилавком без маски й тицяла пальцями в екран свого смартфону. Піднявши голову вона здивовано закліпала наче не вірячи своїм очам, що у неї з’явилися несподівані покупці.

– Слухай, Надю! – прогугнявив Степан. – Дай пляшку горілки, і то найдорожчої.

– Ти що з дуба впав? – вирячила на нього очі продавщиця. – Знаєш скільки ти тут вже винуватий? Записувати більше не буду, і не проси, і не благай.

– Та то не йому, а нам потрібна пляшка, – вступив в розмову Володя.

– А ви хто такі будете? Вісімнадцять вже маєте, щоб купляти алкоголь.

– Та ми гостюємо в пані Оксани, – пояснив Андрій і простягнувши паспорта продавщиці додав. – Можете самі переконатися, що я вже повнолітній.

Поки продавщиця Надя уважно вивчала документ друга Володя крадькома роздивлявся інтер’єр крамниці. Асортимент товарів тут зрозуміло був не таким багаточисельним як у міському супермаркеті, однак вибрати з чого було. Цілком логічно припустивши, що тривала мандрівка під жарким літнім сонцем неодмінно викличе у них спрагу юнаки окрім півлітра оковитої придбали собі по великій пляшці мінеральної води, а для Степана, щоб похмелився після вчорашнього, не пошкодували грошей на бокал пива.

Побоювання мушкетерів, щодо денної спеки справдилася на всі сто відсотків. Мандрівна трійця не пройшла й половини наміченого шляху, як з обидвох хлопців піт цебенів рясними струмками. Степанові, що на одному подиху вижлуктав весь бурштиновий напиток, передобідня духота ніскільки не дошкуляла. Чолов’яга з такою бадьорістю чвалав польовою дорогою, що натомлені нічною екскурсією хлопці заледве встигали за ним.

Щоб хоч трохи відволіктися від труднощів подорожі й якось розважитися Володя запитав у їхнього неговіркого супутника:

– Пане Степане, а то правда, що нам розповідав Ігор Васильович, буцім у вашому селі завівся чугайстер?

– Істина правда, – коротко буркнув чолов’яга.

– І ви його особисто бачили? – іронічно поцікавився Андрій.

– Аякже, і не один раз.

– І як же він виглядає? – не вгавав Володя.

– По різному.

– В залежності від випитої дози? – іронія Андрія перейшла у неприкрите єхидство.

Остання фраза вочевидь зачепила Степана за живе. Чолов’яга вмить зупинився, різко обернувся й гнівно зиркнувши на юнаків з запалістю промовив:

– Послухай, шмаркачу! Я можу випити стільки, що тобі й не снилося, але ніколи не втрачаю при цьому тями. Раз сказав, що бачив – значить бачив. А що ти не віриш, то твоя проблема.

– Давайте не будемо сваритися, – примирливо сказав Володя злякавшись, що роздратований майстер відмовиться ремонтувати їхнього автомобіля. – Краще розкажіть як він виглядає. Нам же цікаво. У місті такого немає.

– Ясна річ, що у вас такого немає, – глузливо погодився з хлопцем Степан і гнів його непомітно розвіявся мов ранковий туман. – Сам я його бачив тільки вночі, бо часто маю багато роботи і працюю довго, і то на відстані. Одного разу це був такий миршавий щуплий чоловічок, а от наступного – вже високий велетень. Малий шпінгалет попадався мені на очі лише раз, а от здорованя бачу час-від-часу. Востаннє кілька днів тому було, ішов в сторону садиби Оксани, у якої ви зараз гостюєте.