Розділ 9. ЗНАХІДКА В РУЇНАХ ПАНСЬКОГО МАЄТКУ

Ранок в селі Чортопхайка розпочався з чималого буревію і проливної грози. Звідкись швидко набігли темно-сірі дощові хмари й похмуре небо враз прорізали яскраві блискавиці, вітер за вікном стугонів і завивав наче поранений звір, а дощ періщив по землі мов з відра. Робити було нічого, тож після сніданку друзі знову зібралися, щоб обговорити плани на подальший день. Чогось особливо нового, в порівнянні з вчорашніми міркуваннями, ніхто додати не зміг. Зійшлися тільки на тому, що й сьогодні їм мабуть не вдасться вирушити в дорогу, адже до несправної машини додалися ще несприятливі погодні умови.

По обіді злива все ж вщухла й на небі засяло тепле літнє сонечко. Щоб даремно не гаяти часу Сашко з Андрієм вирушили в село щоб відшукати старого знайомого Ігоря Васильовича та розпитати, чи не міг би хто з його односельчан допомогти їм в ремонті злощасного «Форда». Вікторія категорично відмовилася ще хоч раз виходити у цю, за її словами, божевільну Чортопхайку, а Володя по джентльменське залишився разом з вередливою дівчиною. Зрештою скучати їм обом не довелося, адже пані Оксана покликала їх трохи допомогти їй збирати опалі сливи в саду.

Неспішно прямуючи безлюдною вулицею села Сашко в задумливості промовив до приятеля:

– Портос, а тобі не здається ця місцевість трохи дивакуватою?

– Ти маєш на увазі саму назву села, чи те що вчора розповіла Віка? – уточнив Андрій.

– Не тільки це, – відповів хлопець. – Згадай бо що трапилося в наш перший вечір перебування тут. Та ще загадкова гостя що серед ночі приходила до нашої господині, і яку чув Атос. А ще мені сьогодні приснилася всяка чортівня.

– Ну а чого ти хочеш, – поблажливо всміхнувся Андрій. – У кожному селі є свої легенди, забобони і навіть таємниці. Для місцевих жителів це звичне явище, а для таких приїжджих як ми, це вже велика дивина. Не віриш же ти в усі ці нісенітниці що почула Віка?

– Та не вірю, – неохоче погодився Сашко. – Але ж погодься ми всі разом чули гавкіт собак і бачили дивні вогники біля воріт нашого дому.

– Ну й що з того? – розважливо мовив його товариш. – Це міг бути випадковий нічний перехожий, або навіть кавалер нашої самотньої господині. Зрештою в село міг забрести якийсь безхатько, покинутих домів тут чимало, от і потайки від селян й оселився в одному з них. А місцеві жителі придумали собі якусь казку про чугайстра і лякають нею малих дітей і довірливих приїжджих.

– То ти думаєш тут і втраченої бібліотеки немає?

Андрій від цього запитання зупинився, уважно глянув на друга і серйозним тоном відповів:

– Арамісе, ну подумай логічно, промайнуло більше ста років від цих давніх подій. За той час тут двічі вирувала війна. Невже ти вважаєш, що якби й були якісь цінні книги, то їх би не знайшли вже.

– А я б все таки зайнявся пошуком цієї бібліотеки, – вперто мовив Сашко.

– То маєш для цього стільки часу, скільки нам знадобиться на ремонт автомобіля.

Подальшу розмову парубків перебив вже знайомий Ігор Васильович, що традиційно кудись поспішав на своєму возі. Побачивши їх чолов’яга привітно змахнув рукою і ще здалеку голосно поздоровкався:

– Доброго здоров’ячка, хлопці! Куди так прямуєте?

– І вам великий привіт! – відповів Сашко. – Та вас шукаємо по одній невідкладній справі.

– Ти ба, – здивувався фірман. – І то по якій такій невідкладній справі я вам знадобився?

– Та все через нашу поламану машину, – пояснив Андрій. – Ми так і не спромоглися її відремонтувати. Навіть не можемо збагнути що ж за несправність у неї така. Може б ви порадили нам якогось хорошого спеціаліста з ваших знайомих. Ми б в боргу не залишилися.

Ігор Васильович задумався на якусь хвилину, потираючи при цьому двома пальцями свою зарослу щетиною бороду, а потім в його очах зблиснули радісні вогники.

– Знаю хто вам може зарадити, – весело кинув чолов’яга. – Мій небіж Степан. У нього золоті руки, і він може полагодити любу техніку. Тільки має один недолік, любить хильнути оковитої. Тож якщо сьогодні ще не похмелився паскудник, то мабуть відремонтує вашого «Форда», ну а як випив, то доведеться вже вам чекати завтрашнього дня.

– То поїхали до нього, – нетерпляче вигукнув Андрій.

Фірман помахом руки запропонував юнакам приєднатися до нього, і вже за якусь мить віз з трьома пасажирами поспішив сільською вулицею. Небіж Степан як виявилося мешкав у глухому провулку на околиці села. Зважаючи на те що пора була післяобідня чоловік вже встиг «причаститися» солідною порцією алкоголю, і єдине що від нього вдалося добитися, це обіцянки наступного дня, з самого ранку, навідатися до обійстя пані Оксани й подивитися на поламаний автомобіль.

Ігор Васильович на це тільки безпорадно розвів руками, а хлопцям не залишалося нічого іншого як залишити подвір’я нетверезого автомайстра. Вже вийшовши за ворота Сашко кинув погляд на краєвиди що розкинулися за селом і зупинився на півкроку. Щось в обрисах високого пагорбу, що бовванів на достатньо великій відстані від Чортопхайки видалися йому знайомими. Трохи напруживши пам'ять парубок швидко пригадав, де міг бачити цю місцевість. Сумнівів не залишалося, саме на такій височину у його нічному сновидінні й знаходився маєток пана Станіслава Ольховського.

– А ще це за гора у вас така? – запитав з завмиранням серця юнак у фірмана.