Розділ 7. ЕКСКУРС В ІСТОРІЮ ВІД ПАНІ ОКСАНИ

Поки бідолашна Віка вислуховувала моторошний сільський фольклор від Ігоря Васильовича, її старший брат теж намагався зібрати певну інформацію про історію села Чортопхайка. Справа в тому, що хлопцеві не давала спокою згадка про втрачену бібліотеку. Сашко ніколи не був великим книголюбом, та й читати, як уся сучасна молодь, не надто любив, та парубок прекрасно усвідомлював, наскільки цінною може бути знахідка, якщо йому вдасться її віднайти. Всілякі бібліофіли і букіністи напевне заплатять чималенькі суми за старовинні книги, фоліанти та манускрипти.

Самі гроші не надто цікавили юнака, він не мав у своєму характері меркантильної жилки, просто хотілося довести батькові, що він теж на щось здатен, що може сам забезпечити свою самостійність, що вміє знайти прибуток там де ніхто того й не сподівався. А якщо це не вдасться зробити і його спіткає невдача, то великої біди не станеться. Все рівно пошуки древніх скарбів надзвичайно захоплююча справа, яка неодмінно принесе йому з друзями чимало задоволення і розваг.

Свої дослідження хлопець вирішив розпочати з пані Оксани. Як місцева жителька вона могла знати значно більше того, що розповіла їм напередодні ввечері. Тай сама жінка чомусь викликала у юнака дивне збентеження і хвилювання. Щоб розібратися в своїх емоціях та дізнатися щось новеньке парубок і напросився допомогти господині дому на кухні. Пані Оксана хоч і глянула на нього з неприхованим здивування, однак пропозицію прийняла й доручила юнакові складати в буфет посуд який вона мила. Сьогодні жінка одягнула легку блакитну сукню, і Сашко крадькома раз-у-раз кидав на неї свої захопливі погляди.

– То ви сьогодні від’їжджаєте? – раптом запитала пані Оксана.

– Ще не знаю, – відповів хлопець беручи з рук жінки чергову тарілку, їхні пальці на мить торкнулися і він відчув як гаряча пробігла по його тілу. – Все залежить від того, чи вдасться хлопцям відремонтувати нашу машину. А ви що нас вже проганяєте?

– Та чого, – байдужим тоном промовила жінка. – Сидіть тут стільки хочете. Сам бачиш місця у мене чимало, вистачить на всіх.

– Так, – погодився Сашко. – Дім у вас дійсно просторий і гарно оброблений.

– Ще б пак, – промовила пані Оксана і в її голосі забринів смуток. – Як-не-як, а майже п’ять років батрачила на заробітках закордоном, щоб довести все до омріяного ладу. Тільки жити тепер в цих хоромах нікому.

– І вам це добре вдалося, – зробив парубок жінці своєрідний комплімент, а потім обережно поцікавився. – А чому жити нікому?

– Я ж сирота, батьків своїх не пам’ятаю, виховувалася старою бабусею. Поки заробляла гроші закордоном бабця померла. Так я залишилася одна на цьому світі. А якщо цікавить чому заміж не вийшла, так не бере ніхто, всі в селі вважать мене відьмою. Та ти не бійся, нічого лихого вам я не заподію.

Весь посуд був помитий і жінка з хлопцем вийшли надвір. Володя з Андрієм продовжували колупатися в нутрощах «форда» і по тих епітетах якими вони нагороджували бідолашну машину не важко було здогадатися, що успіхів у ремонті поки що не має.

Господиня дому пильно глянувши на Сашка раптом запитала:

– Так про що ти мене хотів розпитати? Тільки не кажи що просто так пішов до мене помічником на кухню.

Хлопець ледь не підскочив від цього запитання та зустрівшись з очима жінки миттєво збагнув що обманювати і викручуватися немає сенсу, тому чесно відповів:

– Мене цікавить втрачена бібліотека.

Пані Оксана почувши таке скривилася, мов би надкусила якусь кисличку, а потім роздратовано кинула:

– І здалася вам та бібліотека. Втрачена так втрачена. Нащо ворушити минувшину і шукати те що вам не належить? Хай собі залишається там де вона є.

– Так все таки бібліотека існує? – радісно вигукнув юнак.

– Не знаю і знати цього не хочу. Знаю лише що як і існує то добра від неї нікому не буде.

– Чому ви так кажете? – поцікавився невгамовний парубок.

– Бо там може бути тільки зло, і то зло велике.

– З чого ви це взяли? – не вгавав Сашко.

– З того, що непогано знаю історію свого села, – невдоволено промовила господиня дому.

– То розкажіть про неї, цікаво ж послухати.

– Невгамовний і впертий ти, – сумно зітхнула жінка та все ж почала свою розповідь. – Останнього пана, який володів всіма навколишніми територіями звали Станіслав Ольховський. За оповідками старожилів, які я чула ще в дитинстві, була то вельми неординарна людина. З однієї сторони високоосвічений, статечний чоловік, посол крайового сейму, якого любили та поважали в цілій окрузі. І, по правді сказати, було за що, бо пан дбав про місцевих жителів, що мешкали на його землях. За власний кошт він утримував дитячий садочок, опікувався своїми колишніми робітками, що досягли літнього віку, приймав участь у всіх громадських заходах і місцевих гуртках. Такий собі безкорисливий меценат і благородний філантроп.

А от з іншої сторони, про яку не надто люблять згадувати і тим паче розказувати, було фанатичне захоплення Ольховського езотерикою та алхімією. Подейкували, що до цього заняття чоловіка спонукало велике родинне горе. Начебто його дружина Катерина, котру пан Станіслав любив і обожнював понад усе на світі, захворіла на якусь важку і невиліковну хворобу. Найкращі цісарські і закордонні медичні світила не могли впоратися з клятою недугою, жінка буквально чахнула на очах і здавалося фатальний кінець її недалеко. Бачачи це, вбитий горем чоловік, вдався до останнього шансу для порятунку своїх коханої. Він десь роздобув стародавні книги по чорній магії і на місяць закрившись від усіх в маєтку, почав проводити якісь потаємні експерименти. Що пан Станіслав там робив нікому не відомо, бо на той час практично вся домашня прислуга була відправлена по своїх хатах. Відомо лише, що пані Катерина вижила, хоча після своєї хвороби ніколи більше не показувалася на людях.