Розділ 6. МОТОРОШНІ ІСТОРІЇ СЕЛА ЧОРТОПХАЙКА

Наступного дня всі прокинулися доволі рано. Своєрідним будильником для хлопців стала Віка. Всю ніч дівчині снилися кошмари, тож зірвавшись з постелі ледь не на світанку, вона не дала більше спати нікому. Сашко спершу хотів було дати сестрі доброго прочухана за це неподобство, та побачивши невиспане і стривожене обличчя Володі вмить забув про свої наміри.

– Щось ще трапилося Атос? – поцікавився він у друга.

– Так, – відповів хлопець і переказав друзям все що відбувалося глибокої ночі.

– А ти впевнений, що тобі все це не приснилося? – недовірливо запитав Сашко.

– Ні, не приснилося, – сердито буркнув Володя невдоволений сумнівами приятеля. – Я готовий поклястися, що чув і кроки в коридорі, і як відчинялися двері, і ті слова що я вам переказав.

– Забиратися геть негайно звідси потрібно, – промовила зблідла дівчина.

– А як це зробити? – іронічно запитав Андрій і зважено продовжив. – Нагадаю, що автомобіль наш поламаний. Скільки часу займе ремонт невідомо. Якщо забиратися негайно, то машину треба залишати тут. Але навіть у такому випадку не факт, що нам вдасться звідси вибратися. Забули, що на дворі карантин і рух громадського транспорту обмежений? Чи ви маєте бажання пішки іти всю дорогу додому?

Аргументи хлопця були залізними, та Віка все ж не стрималася від тривожного запитання:

– І що нам тепер робити? Як бути дальше?

– Не переймайся так сестричко, – спробував заспокоїти дівчину Сашко. – Нічого ж страшного не трапилося. Просто ми вчора хильнули всі хересу, от і почали ввижатися всілякі нісенітниці. Сьогодні спробуємо полагодити «форда», і якщо все вийде то вже може до вечора поїдемо звідси. Хоча, якщо чесно, я б залишився тут ще на кілька днів.

Віка спробувала було щось заперечити братові, та голос господині дому не дав їй сказати й слова:

– Хлопці і дівчата, мерщій на кухню снідати.

Після ситного смачного сніданку, що складався з густого запашного борщу і свіжоспеченого духмяного хліба, кожен зайнявся своєю справою. Володя з Андрієм відразу полізли під капот злощасного «форда», Сашко благородно залишився допомагати пані Оксані на кухні, а Вікторія вирішила трохи прогулятися селом. Натягнувши маску дівчина вийшла за ворота садиби і завмерла. На тому місці де вони вчора бачили химерні вогники на землі було видно кілька чітких слідів від чоловічого взуття. Велика модниця дівчина швидко визначила і розмір і фірму-виробника цього взуття. Це трохи її заспокоїло, адже свідчило про те що тут була реальна людина, а не примарний привид.

Втішена такими міркуваннями Віка вже значно сміливіше продовжила свій шлях. Спершу вона вийшла на центральну вулицю Чортопхайки, потім зорієнтувавшись безстрашно вирушила в її незвідані глибини. Як корінна містянка дівчина, за виключення лічених випадків, практично ніколи не бувала в сільській місцевості. Весь її сільський досвід складався з гостювання в дачному селищі де знаходився їх заміський маєток. Та там обстановка мало чим відрізнялося від того що вона бачила у себе в місті. Тут же все було зовсім по іншому.

Спершу Віка ледь не влізла ногою в коров’ячу «паляницю», що ганебно лежала просто посеред вулиці, потім на дівчину несподівано накинувся геть збожеволілий гусак, який шалено вимахував своїми крилами і знавісніло шипів мов якась кобра, ну й нарешті на неї мало не наїхали коні з возом вже знайомого Ігоря Васильовича.

– Тпру, хлопці! – вигукнув фірман коням натягуючи ліца, а до дівчини крикнув. – Ти чого летиш під коні мов навіжена? Жити набридло?

– Та ось він… – жалісливим голосом поскаржилася Віка показуючи рукою в сторону розлюченого гусака.

Чолов’яга всміхнувся, змахнув батогом і вже тепер бундючна птаха кинулася навтьоки.

– Куди так вибралася, красуне? – запитав у дівчини Ігор Васильович.

– Вирішила трохи вашим селом прогулятися, поки хлопці ремонтують машину.

– То сідай біля мене, – запропонував фірман дівчині і відразу пояснив – Я їду на інший край села то все тобі покажу і розкажу.

Після стількох халеп пережитих за такий короткий термін, Вікторія вирішила, що буде розумніше скористатися пропозицією нового знайомого. При допомозі Ігоря Васильовича, дівчина швидко залізла на воза, всілася біля фірмана, і під його бадьоре «вйо хлопці» вони рушили вперед сільською вулицею. Несподівано виявилося, що подорожувати таким чином хоч трохи і незвично, однак приємно, а головне немає ніяких небезпек і можна спокійно собі побалакати з приємним співрозмовником.

– То як вам ночувалося в Оксани? – першим почав бесіду фірман.

– Та непогано, – відповіла Віка стягуючи з обличчя набридливу маску. – Собаки тільки звечора не давали спати. Ви хіба не чули їхнього гавкоту?

– Та чув, – неохоче зізнався Ігор Васильович.

– Хто ж це міг їх так наполохати? – продовжувала допитуватися дівчина.

– Мабуть чугайстер.

– Хто? Що це таке?

– Як би ж то знати, – невизначено хмикнув чоловік. – Якесь нічне створіння напевне.

– Ігорю Васильовичу, не морочте мені голову, – невдоволено мовила Віка запідозривши, що її елементарно розігрують. – Яке нічне створіння? Звідки воно взялося й чому розгулює вночі селом? Не розказуйте небилиць, я вже не маленька, щоб вірити в такі лякливі казочки.