Розділ 5. ХИМЕРНІ НІЧНІ ВИДІННЯ І ТАЄМНИЧА ГОСТЯ

Усамітнившись у своїй кімнаті друзі деякий час мовчки сиділи обдумуючи щойно почуте. Першим подав голос Володя:

– Мушкетери, і які у вас враження від нашої господині, і те що ми сьогодні від неї дізналися?

– Чудернацька вона жінка і розповіді у неї химерні, – висловив свою думку розважливий Андрій.

– А чого, цікава особа і історія ї інтригує, – легковажно промовив Сашко.

– Мені трохи лячно, – чомусь тремтливим голосом прошепотіла завше бойова Віка.

– Не має чого боятися, ми ж разом, – спробував заспокоїти дівчину Володя. – Завтра відремонтуємо наше авто і чкурнемо звідси, як планували, в Карпати.

– Не факт, – замислено мовив Андрій. – Судячи зі стану нашої машини ми тут трохи застрягли. Ремонт займе точно не один день, і то коли вдасться знайти знаючого фахівця, щоб допоміг розібратися, що тому бісовому «форду» бракує.

– Куди нам поспішати? – запитав Сашко, і в його голосі з’явилося ледь помітне хвилювання? – Хіба нам тут погано? Житлом ми на деякий час забезпечені, а тутешня місцевість має свою загадкову родзинку. Чому тут не залишитися на деякий час?

Розмову молоді перервав гавкіт сільських собак. Спершу ледь чутний він з кожною хвилиною ставав все гучніший і лютіший. Складалося таке враження наче з протилежного кінця селі хтось ішов по вулиці в їхню сторону, а домашні охоронці буквально шаленіли і казилися від цього. Володя швидко вимкнув світло у кімнаті, а Андрій підійшов і відслонив краєчок жалюзі.

Коли собачий гавкіт, що часами переходив у завивання, досягнув свого апогею хлопець тихенько присвиснув і проказав:

– А ось вам і перша загадкова родзинка цієї місцевості.

Всі кинулися до вікна за шибками якого панувала непроглядна ніч. Темно було так, що як то люди кажуть, хоч око виколи. Єдине, що вдалося розгледіти хлопцям і дівчині так це два тьмяні вогники. Вони нагадували жевріючі кінчики запалених сигарет. Були такими самими мерехтливими і багряно-червоними. А ще, вони повільно рухалися й похитувалися в повітрі наче в такт ходьби когось невидимого.

– Трясця! – коротко вилаявся Володя.

– Що це таке? – зляканим голосом запитала Віка.

– Напевне хтось просто курить сигарету, – легковажно мовив Сашко.

– Одночасно дві? – єхидно зауважив Андрій.

А тим часом вогники зупинилися біля воріт садиби Оксани. Тепер вони були схожі, радше на палаючі очі якоїсь міфічної потвори, ніж на мирні кінчики прикурених сигарет. І завмерли вони в повітрі здавалося не просто так, а ніби пильно вдивлялися в зашторені вікна оселі, чогось, або на когось чекаючи. Кожен з компанії молодих людей відчув як у них мурашки по тілу побігли, від цього своєрідного погляду, а дівчина взагалі відсахнулася від шибки. Тривало все це не більше п’яти хвилин, після чого вогники, під акомпанемент собачого гавкоту, швидко вирушили в ту сторону звідки появилися.

– Трясця! – знову вилаявся Володя. – Що ж це таке було?

– Хто ж його знає, – задумливо промовив Андрій. – Може пані Оксана не даремно нас попереджала не виходити вночі на двір.

– Ну то маємо шанс розгадати цю цікаву загадку, а не мучитися від нудьги в Карпатах, – не вгамовував свого азарту Сашко.

– Ви собі як хочете, а я одна спати в іншій кімнаті не буду, – категорично заявила Віка.

– Тоді займай моє місце, – запропонував Володя. – Будеш під наглядом хлопців. А я вже якось переночую там де тобі призначили.

– Дякую, – без дрібки звичного сарказму чи іронії відповіла йому дівчина.

– Тоді лягаємо спати, – підсумував розмову Андрій.

Володя пройшов у кімнату виділену для Вікторії, швидко роздягнувся і влігся на розстелений диван. Та сон довгий час все ніяк не навідувався до нього. І справа була зовсім не в новому незвичному місці де він мав спати цю ніч. Парубкові було зручно та комфортно, однак якась неясна тривога не давала йому спокою. Дивне передчуття загрози, що раніше траплялося виникало у хлопця під час його відчайдушних, хуліганських витівок. Відчуття небезпеки, коли на рівні інтуїції розумієш, що має статися щось особливе та надзвичайне.

Роздумуючи про причини, які могли спонукати такі його передчуття, юнак раптом почув дивні сторонні звуки. Наче хтось босяком, навшпиньках, прокрадався коридором до вхідних дверей. Володя нашорошив вуха і вже був готовий закластися, що двері потихеньку відчинили, за мить зачинили, а дальше знову були обережні кроки по підлозі коридору. Вели вони до кімнати у якій, як знав парубок, розташовувалася спальня пані Оксани, і яка знаходилася через стіну від тої кімнати де був він.

Затамувавши подих хлопець притулив вухо до стіни. Спершу в сусідній кімнаті панувала могильна тиша, та вже незабаром вдалося розчути неясну розмову. Говорили ніби дві жінки. Один голос належав господині дому, а ось інший був незнайомим і з легким іноземним акцентом. З тої бесіди юнак дізнався небагато, бо велася вона надзвичайно тихо. Вдалося тільки розібрати дві фрази, що були сказані дещо гучніше й емоційніше ніж інші.

– Нащо ти їх пустила до себе? – запитала незнайомка.

– Бо серед них є один обраний, – відповіла Оксана.

Дальше розмова перейшла в шепіт і заінтригованому юнакові не залишалося нічого іншого як тільки кусати губи від своєї безпорадності. Єдине, що йому ще вдалося почути цієї ночі це знову обережні кроки коридором і відкриття та закриття вхідних дверей. Потім сільська хата остаточно занурилася в нічну тишу, а Володя ще деякий час пролежавши в задумливості врешті-решт заснув.