Розділ 14

Все таки після роздумів вирішую піти на зустріч з мамою. Брат вже чекає на мене біля кафе.

-Ну, що, ти не передумала?- питає оглядаючи мене.

-Ні. Раз вже прийшла, то подивлюся їй в очі і дізнаюся, чому вона нас кинула.- кажу я і ми заходимо в кафе.

Підходимо до столика за яким сидить доглянута жінка. Лише погляд сумний, принаймні мені так здалося.

-Доброго дня.- вітається з нами встаючи з-за столу.

-Доброго дня.- вітаємоя ми з братом та сідаємо за столик.

-Що будете замовляти?- питає офіціантка.

Робимо замовлення і не відриваємо погляду одне від одного.

-Діти,  я дуже скучила за вами.- починає жінка всміхаючись.

-Так скучила, що більше 15 років ми тебе не бачили!- кажу я емоційно.

-Вибач, доню, я все вам поясню. Хоч можливо ти і права, немає прощення моїм діям.- каже матір опускаючи погляд.

-То, що сталося? Чому ти нас покинула?- питає Захар.

-Батько вам нічого не говорив?- питає жінка, нервово стискаючи серветку.

-Лише, що ти нас покинула. І ми тепер маємо жити самі.- каже брат.

-Що ж, тоді я вам сама розповім.- каже вона ковтаючи воду зі склянки.

-Багато років тому, коли я сама ще була такою, як ви молодою я покохала. Кохання виявилося взаємним і позустрічавшись певний час ми з Матвієм вирішили одружитися. Але не встигли. В нашу країну прийшла  ця клята війна. Матвій пішов добровольцем з перших днів. Він дзвонив мені, як тільки в нього була вільна хвилинка. Через півроку його відпустили на тиждень додому. Він не розказував про пекло в якому був, але він дуже змінився. Лише у спілкуванні зі мною був такий же ніжний та люблячий.- мама зробила ще один ковток води.

-І що було далі?- питаю нетерпляче.

-Після відпустки йогонаправили в інше місце, небезпечніше. А потім з ним зник зв’язок.  Я ходила до військомату і намагалася дізнатися щось про нього, але ніхто нічого не міг сказати. Сказали, що його підрозділ потрапив у засідку. І чи вижив він невідомо. В цей час я дізналася, що я вагітна Захаром.  Мені було дуже важко. Я навіть жити не хотіла. А Віктор, був другом Матвія. Він старався мене підтримати і як би не він, мене мабуть би не було на цьому світі. Віктор запропонував одружитися і я погодилась. Ваш батько теж воював, але отримавши поранення, був списаний. Минали роки, війна скінчилася, а  в нас народилася ти, Ярославо.  Коли тобі було 6 років в двері подзвонили. Ваш батько був на роботі. Я пішла відчиняти. На порозі стояв той, кого вже не чекала побачити. Матвій не мав руки та ноги, але мав теж саме кохане обличчя.- каже матір і зупиняється, щоб витерти сльози.

-І ти через нього нас покинула?- питаю я емоційно.

-Моє кохання до нього не минуло. Я щоночі згадувала його у снах і проклинала цю кляту війну.- каже матір.

-Він сказав, де він був весь цей час?- питає Захар.

-Він був в полоні, отримав серйозне поранення. Лише після закінчення війни, коли міняли всіх на всіх  він потрапив в Україну. А потім була купа операцій за кордоном, втрата пам’яті, протезування та реабілітація.- каже матір.

-Чому він тобі за весть цей час не подзвонив? Не дав про себе знати?- питаю я.

-Я змінила номер телефону, тому він не міг мені подзвонити. А ми з Віктором переїхали жити  в інше місце.- каже мама.

-То що було тоді, коли ти його побачила?- питаю я.

-Я кинулась йому в обійми. Ви не уявляєте, як сильно я любила цю людину.-каже мама.

-А Віктор? Ти його не любила?- питає Захар.

-Швидше я була йому вдячною дружиною. Але такого кохання, як у нас з Матвієм я не мала.- каже жінка.

-І ти поїхала з ним, кинувши нас.- кажу я.

-Ні. Спочатку ми поговорили з Віктором. Я чесно йому розповіла про візит Матвія і те, що не розлюбила його. І Віктор мене відпустив. Але попросив, щоб я не забирала вас у нього. Сказав, що буде вам за обох батьків. Я не хотіла, але погодилась.  Так  я пішла з родини. Весь цей час я жила з коханим чоловіком, але дуже сумувала за вами. – каже мама.

-Що ж змусило тебе приїхати?- питаю я.

-Матвій помирає. В нього  великі проблеми з серцем. І він хоче побачити  перед смертю зі своїм сином. Тобто з тобою Захаре.- каже жінка.

-Для мене, мамо є тільки батько Віктор. Я розумію, що обставини минулого змінили ваші життя, але мені не хотілося б засмучувати людину, що все життя мені присвятила і стала мені батьком.- каже Захар.

-Я розумію Але ти все таки подумай…- сказала обережно мама.

-Тут немає про що думати!- сказав брат.

-Ми мабуть підемо.- кажу я беручи брата за руку і йдучи на вихід.

-Я вам  зателефоную.- летить на вслід.

Виходимо на вулицю, бо емоції через край.

-Я в шоці! Я розумію кохання і все таке, але покинути дітей! Яка вона після цього матір?- питаю я.

-Я не хочу знайомитись з Матвієм. Він мені ніхто. Батько той, що виростив. А він мене навіть ніколи не бачив!- каже брат.