Розділ 4

Розділ 4

Ярослава

Сідаємо в машину і рушаємо. Бабуся нам вслід махає рукою.

-У вас гарна бабуся.- кажу всміхаючись.

-Так. Ми її всі дуже любимо.- каже мій бос впевнено ведучи машину.- Сподіваюся, що поїздка тобі допомогла з організацією свята.- каже він.

-Так, звісно. В мене тепер є купа ідей.- кажу задумливо.

-Поділишся?- питає.

-Добре.- кажу я і починаю викладати свої ідеї.

Антон Вадимович весь цей час мене уважно слухається та схвально киває.

-То як вам мої ідеї.- питаю я.

-Досить непогано. Я впевнений, що бабусі сподобається. Ти добре зрозуміла чого вонахоче на святі. А от щодо гостей…- каже трохи похмуро.

-Але це ж свято вашої бабусі. Невже ви не хочете, щоб її мрії та сподівання збулися?- питаю з надією дивлячись в його очі.

-Може ти в чомусь і права. Добре роби, що задумала. Даю тобі зелене світло.- каже бос.

В цей час озивається мій мобільний.

-Алло. Привіт Віро. Віро тебе не чути!- кажу я в слухавку.- Не чути.- кажу знову.

-Ясю…- каже ледве чути.

-Віро, що сталося? – питаю стривожено.

-Тато. В мого батька рак.-нарешті каже, а я мало слухавку не впускаю.

-Що? Що ти сказала?- питаю.

-Так, декілька днів тому він був в лікаря, бо жалівся на біль горлі, який ніяк не минав. І ось сьогодні прийшли результати аналізів.- плаче.- Я не знаю, що робити! Ми всі в шоці!- ридає в слухавку.

-Тримайся, люба, я скоро приїду до тебе.- кажу я.- Медицина ж не стоїть на місці. Можливо трохи підлікується і все буде добре.- втішаю подругу.

-Ой, я не знаю.- каже вона. -Все чекатиму. Бувай.- каже і вимикається.

-Щось сталося?- питає бос.

-Так, в подруги горе. Батько захворів на рак. Маю її підтримати. Можете мене висадити на зупинці, я поїду в село.- прошу я.

-В яке село?- питає бос.

-Щасливе.- кажу я.

-Це не далеко звідси. Давай я тебе відвезу.- каже він.

-Ні, дякую, не треба. Я сама доберуся. У вас і так багато справ.- кажу я.

І ніби на підтвердження моїх слів лунає дзвінок   його мобільного.

-Алло. Так. Їду по справах. Так зустрінемося ввечері.- каже він і вимикається.

-Ось тут зупиніть.- прошу я вказуючи на зупинку.

-Я ж сказав, що відвезу. Ти допомагаєш зі свчятом моєї бабусі, а я тобі допоможу з цим.- каже бос хмурячи брови.

-Я не хочу вас затримувати. Вас мабуть кохана зачекалася.- кажу я.

-Це вже я сам вирішу, хто і коли мене чекає.- каже грізно.

Піднімаю руки вгору, ніби здаючись і дивлюся в вікно, де природа балує своєю красою. Різнокольорові поля  радують око і піднімають настрій. Нарешті знову прийшла весна.  І знову повертаюся умками до проблем подруги і думаю над тим, як їй допомогти. Дуже скоро спиняємося біля нашої хати.

-Дякую, вам Антоне Вадимовичу, що підвезли. До побачення.-кажу я виходячи з авто.

-Немає за що. До понедідка.- каже бос і тихенько їде.

-Це хто там приїхав?- питає тато, виходячи на зустріч.

-Тату.- як я вже за тобою скучила.

До мене підбігає наш пес Рекс і мало мене не завалює.

-Тихо, тихо. Я теж рада вас бачити.- кажу я.

Нарешті звільняюся з  обіймів.

-Доню щось сталося? Чого це ти без попередження? І хто це тебе привіз?- питає батько.

-У віри тато захворів раком. Приїхала підтримати її.- кажу я.

-Та ти що? А ніби такий міцний чоловік?-каже батько.

-Ця підступна хвороба обирає сама собі жертву.- кажу я тихо.

-Добре. Йди. Чекатиму на вечерю.- каже батько мене ще раз обнімаючи я я мчу до подруг.

 Прийшовши до неї знаходжу заплакану.

-Як ти?- обнімаю.

-Я все ще не можу повірити! Чому? Чому саме він? Він вів все життя здоровий спосіб життя, нікому кривого слова не сказав! За що.? – ридає.

-Все буде добре. Він подолає хворобу, ось побачиш. Яка стадія?- питаю.

-Початкова.- каже схлипуючи.

-Все буде добре. – кажу гладячи по спині.

-Треба дуже багато грошей. На операцію, лікування. В нас немає стільки грошей.- каже подруга.

-Є ж мабуть якісь фонди. Потрібно дізнатися.- кажу я.

-Ти гадаєш, вони є? Нам допоможуть?- дивиться з надією.

-Так. Я дізнаюся і тобі потім розкажу. – кажу я.

-Дякую подруго.- каже Віра.