Через, декілька років…

Ася, поспішала додому. Робочий день, видався напруженим, тому, вона хотіла, якнайшвидше, потрапити, у свою кімнату, щоб обійняти, плюшевого кота і поділитись з ним, наболівшим.

-Привіт, Булочка, хоч ти і рожевий, плюшевий, кіт, порадою, не допоможеш, проте, ти відмінно, слухаєш і ніколи, не зробиш мені, каку і бяку. Як, в прямому, так в, переносному сенсі і годувати тебе, не треба, одні плюси. А я, на твоє щастя, маю, чим, поділитися. Знаєш, де, була сьогодні? В самому центрі, де збираються цікаві люди, музиканти. Було приємно, знову пірнути в атмосферу, де всі молоді, талановиті та творчі, з планами, на майбутнє. Мені, це, нагадало ті часи, коли, я ходила, на репетиції в університет, тільки от, я більше, не відчуваю себе, частиною, цього всього. Я ніби, дух померлого, просто спостерігаю, але не можу, віднайти в собі, хоча б, краплинку життя, щоб нарешті, відчути все, наповну. Але, дещо, таки, залишається незмінним. – Дівчина зробила хмурну мінку і посміхнулася. – Високомірні обличчя, закомплексованих дівчат, що побачили в мені, конкурентку. Дуже цікаво, спостерігати за тим, що я раніше, не помічала. Наприклад, як деякі, дівчата, намагаються, постійно мене очорнити, образити, якимось лихим словом, плетуть за спиною плітки та інтриги, вважаючи, що цим, вони, зроблять мені, боляче. А смішно, мені булочка, бо в такі моменти, відчуваю себе, у натовпі ображених, маленьких дітей, а я, у той час, мов, столітній старець, у чорному балахоні, що гладить себе, по густій, довгій та сивій бороді. Який, вже, років п’ятдесят як, не ображається, а просто, щиро радіє, їхній, нехай і у негативному ключі, проявленій, безтурботності. Адже, проявляти відкриту антипатію, це неабияка сміливість, на це, здатні, тільки, не зашорені страхом мізки, негативні емоції, все ж, як, не як, емоції, а якщо відчуваєш, ти живий. А щодо мене, то я вже, давно труп, в шкіряній обгортці, якому настільки, на все, байдуже. Вони ж, не знають, головного, щоб, мене ранити, спочатку, їм доведеться пройти, крізь, величезну, чорну, сповненої пустоти, діру, в моїй душі і тільки, тоді, можливо, якщо вони, зможуть відшукати там, щось живе, я їм, скажу: можете, сміливо різати. Скажу, відверто, Булочка, це займе в них, дуже багато часу та енергії, особисто я, вважаю, своє життя, можна, витратити на щось, більш корисне. Але якщо, це єдине, що, приносить їм задоволення, нехай. Я в підлітковому віці, теж була, далеко, не янголом.

Пройшло, багато часу, з тої, ключової, для мене, розмови. Я багато, думала про силу прокляття, любовних трикутників і все, таке. Наскільки, воно є сумісним, з моїм, життям. А тепер, розумію, що, це, не те, що мене, лякає, бо залишусь, при своєму, щоб там, не було, не, через, гордість, а тому що, я, не вона. Змішуйте, скільки завгодно, золото і ржавий метал, золото, залишиться золотом і змушувати золото, стати ржавим металом, щоб він, на мить, відчув себе золотом і показати, що вони, одне й те саме, от, що абсурд. Самотність, через, мій, свідомий вибір? Я більше, не зустрічала таких як, Женя і не зустріну, от що, є моїм справжнім, прокляттям, а не оте все, що я зустрічаю. Найстрашніше, вже, зі мною, відбулось. Я втратила, знову втратила, але раз і назавжди, найважливіший для мене, промінчик сонця, з яким, хотіла провести все своє життя, за яким, щиро, хотіла б слідувати. Чим ще, мене зібрались, лякати?

Мені ніколи, не було потрібно чужого, бо я просто, не бачила і не бачу, в цьому, жодного, сенсу. Я не фанатка трикутників, бо цей, тип зв’язку, для мене, найнезрозуміліший з усіх. В моєму розумінні, жінка, має себе, поважати. Я, ні в якому разі, не засуджую тих, хто перебуває в таких зв’язках, життя, не поле перейти, може бути все, що завгодно, тільки от, що в цьому, хорошого? Боляче, кожному з трьох і там, немає переможців, одні переможені. Вибір, основний, на жаль, тримається на чоловікові, що ніби, між двох вогнів, а деяким, зі слабкою самооцінкою, навіть, з часом, починає це приносити задоволення і їм, не хочеться, брати на себе, жодної відповідальності, у той час, поки, дві жіночі долі, стрімко руйнуються і тонуть, в питаннях, ну що, я ж та, сама? Тонуть, у невідомості, між надією і відчаєм. І це, я ще мовчу, про вічну боротьбу, між цими, двома. Ніхто, з них, не має щастя, ніхто, не має спокою. Як би, ти, не любила, обманювати себе, що все, буде добре, там, де ти далеко, не на першому місці, з чоловіком, який не несе, жодної відповідальності, не те, що за тебе, а і за свої почуття, в яких не розбирається, це шлях, просто, в нікуди. А щодо, моїх? Навіть, не знаю Булочка. Мені, дуже важко, допускати і думки про те, що я колись, можливо, когось, таки, полюблю. Тим паче, після смерті Жені, кого не зустріну, всі не ті, тому що, всі, не він, а я, вже, далеко не та, якою була тоді, коли, ще не мала, тої величезної діри всередині, через, яку, мої почуття, навряд чи, колись, пролізуть.

Амбітний лідер, з великим серцем, який, мав, плани на життя і завжди, прагнув більшого, не тільки, для себе, а й, для інших, це не, Вася пупкін, що кожної, вільної хвилини, мріє тільки, про диван, пиво і почухати свою дупу. Женя, завжди, поводився зі мною, як порядний, інтелігентний, вихований чоловік, не допускав ненормативної лексики в діалозі, поруч з ним, я почувала себе королевою, а не шматком брудної ганчірки, бо тут, тільки і чую, що про секс і в яких позиціях, він би хотів, щоб йому сподобалось. А те, що мені, це може, не подобатись, чи, щось з цього, для мене, може бути неприємлемо, байдуже. Він, був чесний зі мною з самого початку та мій інфантилізм, не хотів його почути. Всюди, бруд. Всюди, брехня. Саме чоловіки, через, своє надмірне бажання, отримати хвилинне задоволення, роблять з жінок повій і самі ж, нагороджують жінок, цим прекрасним титулом і це добре, якщо титулом, а не чимось, ще. Чи, вони вважають, що слова: коханка, повія, стриптизерша, порноактриса, онліфанщиця, утворились, без їхньої участі? Чи, вони вважають, що жінки, так і горять бажанням, мати багато партнерів, за все своє, життя? Чи, вони вважають, що жодна з них, жодного разу, не думала, про родину, з гідним, надійним, сильним, чоловіком, поруч і не прагнула, до цього? Жодна з них, не хотіла гарну, білу сукню, з довго і щасливо, до самого кінця. Та, так влаштований світ, що весь патріархат, в якому, ми живемо, тільки, й побудований на тому, щоб жінка те і робила, щоб виконувала побутову і сексуальну функцію і байдуже, що вона при цьому, відчуває. В такі моменти, я чомусь, розумію феміністок. Я не кажу, що чоловіки, не потрібні, але більшість з них, давно, вже припинили, ними бути. Синець під оком, замість макіяжу, а замість, гарної сукні, халат, з якого не вилазиш, бо немає, куди. Суцільні труси, носки, кастрюлі, памперси, діти і це все, сама, поки, комусь, захотілось легкості і відпочинку, від буденності. А, де? В обіймах коханки? Ще однієї, зламаної жіночої долі, якій роками, вішають лапшу на вуха, бо інтим класний, але вдома, труси, таки чисті, завжди і сорочки випрасовані. Яка може, навіть і не знати, що вона, коханка. Жінка, починається, з чоловіка. І саме на них, лежить величезна відповідальність за те, кого, вони створюють біля себе та чому, надають перевагу. І те, що я тут спостерігаю, мені і близько, не подобається. Хотіла б я, бути маленькою, слабкою дівчинкою, але відверто скажу, вже не вийде та я вже і не хочу. Я пройшла безкінечні домагання, погрози, з натяками, що мала, тебе вивезуть в ліс, якщо, не будеш слухняною, психологічний і сексуальний аб'юз, психологічний так взагалі, у всіх, можливих його формах. Чорну магію, від тих, кого дуже, любила. Вони втрачали ворога, а я близьких мені, людей. Різницю відчуваєте? Постійну брехню, з мене досить. Якщо, не має у цьому світі того, що я заслуговую, то і не треба мені, нічого і нікого. В цьому світі, існує, не тільки, суцілье пекло, хоча так і є, як би, мені, не було важко, це визнавати, але життя, триває. Поки, я тут, намагатимусь насолоджуватись кожною хвилиною, займатися чимось корисним, для душі і тіла і для цього, не обовя'зково, щоб, коло мене хтось був, враховуючи теперішні часи, де люди, вже давно, потонули у своїх гріхах. Мені добре і самій. Це важко, але набагато важче, мати коло себе, аби кого, хто насправді, не полегшує життя, а ускладнює і робить боляче. Бути з тим, хто так і не навчився бути щирим, в першу чергу, з самим собою. Є стільки, прекрасних речей, на які, варто витрачати свій час, навідміну від, чоловіка, що постійно, тобі бреше. Дощ. Люблю дощ. Звісно, не тоді, коли, я на вулиці, а коли, ніч, тиша, літо і свіже, вологе повітря, пробивається, через, відкрите вікно. Люблю, прогулянки парком, особливо, коли там, є озеро і милі собаки. Люблю, писати про все, що болить і про все, від чого, радіє душа. Люблю, каву. Вона, мені ніколи, не набридне. Люблю, відчувати свободу, почувати себе, вільною. Ні, не від моїх обовязків, люблю, бути вільною, у своєму світобаченні, світовідчутті. Люблю, людей, що, не втратили свій вогник в очах, попри, всю жорстокість світу, очі яких і досі, горять їхніми мріями...І так можна, до безкінечності. За вікном дощ, всередині зима, але життя триває і я цьому, вдячна.