Глава 15. Пекло. Пряма доставка. “З любов’ю, від ворогів”. Чи є, з нього вихід? Так. Він завжди, є, був і буде, в тобі.

Доля, може бути, дуже впертою, у своїх натяках. Разом з тим, може і образитись, коли ти, відверто, ігноруєш всі, її подарунки. Та що, робити, коли, подарунок долі і твої принципи, несумісні? Правильно, пожинати наслідки.

-Знову. Вони зіштовхують нас, знову. Навіщо? Я навіть, не думала, що побачу його, тут. Що він, взагалі, робив, біля, венерологічного диспансеру? Йшов, з якоюсь, папкою документів. Невже, захворів? – Ася, прогулювалась вздовж парку, де вони, колись, з Євгеном, часто бігали. Парку, який вона колись, так мріяла покращити. Попереду, на неї, чекало нове життя і воно, обов’язково, буде щасливим. Дівчина, щиро в це, вірила. Вона, вже так, втомилася страждати, від нерозділеного кохання. Якщо, він зробив вибір, в бік іншої, нехай, буде так. Кожен, обирає, що йому, краще. Звісно, що це було, дуже боляче і неприємно, але життя триває, не варто, ставити на собі хрест, через те, що хтось, не вважає тебе, своєю коханою людиною. Я своє, ще обов’язково, зустріну. Головне, зараз, це робота і навчання. Поїду, до Києва. А потім, додому. Відпочину, зберусь із силами, а там, вже вирішу, що, куди і як.

Та вона не знала, що прямо звідти, вона потрапить, не тільки додому, а і у лікарню. Не знала, про те, що буде, довгі роки відновлюватись, переможе, не один свій страх, в болючих спробах, знову спілкуватись з людьми, довіряти і взагалі, у щось вірити, пройде не одну битву, за своє життя. Не було і жодного дня, коли Ася, не згадувала, той вечір. Вечір, який назавжди, розділив життя на, До та Після і змусив, назавжди, повернутись в невід’ємну, від нашого буття, жорстоку реальність, відчути на собі, всю несправедливість, цього світу.

Ася лежала на підлозі. Її розум, відмовлявся їй, підкорятись.

-Хочеш, до свого коханого? Тоді, гризи нігті!!! До кінця! Якщо, не згризеш під корінь, то все, ми його заберем! Давай, ми спостерігаємо! – Біси і далі продовжували нашіптувати, Асі. – Ми заберемо, у тебе всіх, кого ти любиш, спочатку маму, тата, всіх! Гризи нігті, бо, гірше буде! Ти маєш, це зробити! Під корінь! Давай! – Ася, почала робити саме так, як наказували їй, біси. Вона палець, за пальцем, продовжувала згризати до крові, усі свої нігті.

-Залишилось, ще трохи, ти зможеш. Говорила, вона собі. Чому, мої батьки сидять і просто, дивляться на це? Чому, вони нічого, не роблять? Де, я? Що відбувається? Не можу. Більше, не можу. Далі, не можу. Дівчину, охопив такий страх, такий відчай. Але, якщо не зможу, до кінця, то все. Вона майже зробила те, що від неї просили, але в останню мить, не змогла. Просто, не змогла. Раптом, Асю, потягнуло на двір. Мама з татом, піднялися, хотіли завадити їй це, зробити, але її мозок, чомусь, відмовлявся розуміти, хто ворог, а хто друг. А в голові, одна за одною, підступали нав’язливі думки.

-Доню, ти куди? Що з тобою? Ми поруч. Ти вдома, все позаду. Ти вдома. Що вони з нею, там зробили! – Ася чула, мамині благання та не могла зрозуміти, де дійсно, перебуває.

-Мені, треба на вулицю. Мені, треба до нього. – Ася, агресивно, виривалась.

-До кого? – Батьки з відчаю, вже не знали, що робити.

Ася, силою відштовхнула маму з татом, таки відкрила двері і те, що вона там побачила змусило її заціпеніти. Тінь, великого звіра, з вухами, як у собаки. Біса, що прийшов, по її душу.

- Доню, будь ласка, заспокойся. Це ж ми. Мама і тато. Ми тут, ми з тобою. Все позаду. Ось, подивись. Мама принесла ікону, що висіла у їхній кімнаті. Ми поруч. І Бог, з нами, доню! Тобі, треба до ліжка, тобі треба, поспати. Мама з татом, вклали Асю спати, але, як тільки, вони пішли, Ася знову, почула химерні голоси. Тебе, хочуть видати заміж, за нелюба, тебе продають. Ти маєш, себе вбити. Задушити. Це кінець, світу. Ти, маєш, себе вбити, накрий себе ковдрою і задихнись! Дівчина спробувала та не знайшла в собі відваги, це зробити. Голоси ж, тим часом, посилювались. Тобі, треба тікати, тікати з дому, поки, тебе не продали, йди до свого коханого!

Ася погано, пам’ятала, свої подальші дії. Ніби, її душа, була десь далеко, а тіло, не підпорядковувалось і їй, не належало. В суцільній темряві, вона прокралась до вікна і вибігла з будинку. На вулиці, не було жодної душі. Вона лізла, через паркани, останнього разу, ледве вистачило сил, щоб втекти від чоловіка, що хотів, забити її лопатою, коли побачив, на своєму подвір’ї. В останній момент, їй вдалось перестрибнути, через бетонну перегородку. Поліцейський відділок! Мені туди! Дівчина, щосили стукала та ніхто, так і не відчинив їй, двері. Довкола будівлі, вона побачила, величезні дорожні знаки, побачила велосипед, хотіла втекти на ньому, але педалі, були зламані. І якийсь голос, ніби, хотів пробитися, через весь цей, туман, хотів, їй сказати, звідки тут, це? Чому, ти це робиш? Тебе тут, не має бути!

-Біжи, любиш бігати, біжи до свого коханого! Біжи, будете бігати, як колись бігали! – Активні голоси, продовжували литись, на дівчину, безкінечним потоком.

Вона і сама не зрозуміла, як залізла, на якийсь склад. Вдалині, вона побачила охоронця, треба було, тікати далі, тому що, внутрішній голос, постійно нашіптував їй. Зупинишся, тебе вб’ють.

- Якщо хочеш, до свого коханого, лізь вище! Вище, сказав. До зірок! – Продовжував біс.  Поруч, Ася побачила вишку і голос, впевнено командував, лізти наверх. Вище і вище. Та у той час, коли вона, побачила залізний прут, захотіла вхопитись за нього, щоб втримати рівновагу, а коли, відпустила руки, ледь, не посивіла, адже, він був, весь у крові. Кров, взялась просто, нізвідки. Спочатку, її було трохи, а потім, все більше і більше, але то була не, її кров! Звідки, вона тут? Від переляку, діватись було, нікуди, Ася, вирішила спробувати стрибнути на дерев’яну балку, щоб залізти наверх, але не втрималась і полетіла вниз... Спалах! Світло! Скільки, дівчина лежала без свідомості, вона, не знала. Але коли, прийшла в себе, вона абсолютно, не відчувала болю. Тільки голос, всередині, продовжував постійно нашіптувати. - Нагору, тобі треба вище, лізь вище! Вдалині, вона почула голос охоронця, треба було, поспішати. Вона бігла, що було сили, з перебитими колінами, які не відчували, ні краплини болю, з окривавленим обличчям, адреналін зашкалював, тож, вона знову, спробувала залізти, на склад. Та саме, у цей час, її хтось, схопив. Чоловік і жінка, зняли її, звідти. Вона, не знала, хто це. Голоси, продовжували нашіптувати дівчині, що це, кінець, що це, її смерть, а далі, все було, як в тумані. Все, що Ася пам’ятала, так це, слова, світловолосої жінки. – Ходімо, дитино, я тобі розкажу. – Ася, заплющила очі. Реальність, давно вже припинила бути, реальністю. Біс, продовжував говорити. Це, кінець. Це твоя, смерть. Зараз, тебе покладуть в труну, де тобі, відрубають голову. Завили собаки. Спочатку, Ася, йшла сама, потім, чинила супротив, а потім, сили покинули її і вона, здалась. Якась, невідома сила, піднесла її наверх і тепер, чоловік і жінка, несли її, тримаючи з одного боку за руку і ногу і з іншого. Від шоку і страху, дівчину всю трусило та вона вже, нічого, не могла з цим, зробити.