Глава 14. Благі наміри, іноді, ніщо інше, як пряма дорога, до пекла.

Ася, нарешті, почувала себе вільною, від своїх почуттів, до Жені. Багато, що відбулось, з того моменту. Всі образи, біль та ненависть, від розбитого серця, потроху, почали зцілюватись. Так, вона щиро хотіла померти, коли одного разу, побачила їх разом, щасливими, гуляючи, посеред вулиці, але коли, емоції вщухли, Ася сказала собі, що треба, йти далі і що, так, жити, більше, не можна. Літо, було дуже активним, відсвядкувавши, своє день народження, дівчина, приступила до прикладання зусиль, для покращення свого життя. Було, декілька спроб, знайти роботу в Ніжині, Ася випробувала себе, в ролі барменши та безуспішно, бо злякалась відповідальності, але гуртожиток, вона, вже, не могла собі дозволити, тому, пошук роботи продовжила і таки знайшла, продавцем, купа питань, куди йти, далі? Як, жити? Чи залишатись, тут, чи ні? Що робити з навчанням? Нічого невідомо. Радувало тільки те, що поруч, були близькі люди, Ася разом, з Іркою погодилась, деякий час, пожити у спільного знайомого, Миколи. Він, рідко, бував вдома. Працював, пожежником. Ася, познайомилась з ним, ще коли, продавала морозиво, ще тоді, він вразив дівчину, своєю доброю душею, адже, у самий розпал, чергової панічної атаки, під час зустрічі, з хворими на голову покупцями, хлопець, завжди намагався підтримати її і розсмішити, але вона, не відповіла йому взаємністю, контакт було втрачено, а через деякий час, з Миколою, близько, почала спілкуватись, Іра. Він часто, заходив у кав’ярню, де та працювала. Так, дружба між ними трьома і відновилась. Хлопець, дійсно, рідко був вдома, але коли приїжджав, постійно привозив якісь подарунки, смаколики, щоб дівчата не нудьгували. Пізніше, Ася дізнається, що його забрали на фронт. Душевний біль все ще, давав про себе, знати, Ася, як і наказав Женя, завжди тримала пов’язку біля себе і не викидала, іноді, їй здавалось, що вона чула його голос, який шепотів.

-Я поруч. Ася, я поруч, щоб там не було, знай, я завжди, поруч.

Та, чим більше, вона продовжувала, тримати її поруч, носити на правій руці, тим більшою, ставала рана, від якої, вона хотіла, звільнитися. Вона втомилась, від усвідомлення того, що нічого не буде, що вона просто, продовжує брехати, сама собі.

-Він, вже давно, живе своє життя. Він щасливий і нехай, так і буде. Чому я, маю продовжувати жити, минулим? Чому, маю постійно, тримати, біля себе нагадування про те, що мене, не обрали? Так, він просив, не викидати її, але чи, врахував він той факт, що в черговий раз, моє життя, зводиться до того, що я мов, вірний пес, маю просто сидіти і чекати, невідомо кого і невідомо що? Я втомилась, щось, комусь доводити. Мені боляче, на неї дивитися, не те, що носити. Він, свій вибір зробив, я його прийняла. Чому, я маю ставити на собі хрест і жити, в безкінечному очікуванні, чогось абстрактного? Я і так, ледве, знайшла у собі сили, щоб хоча б якось, викарабкатись із емоційної прірви, його поруч не було, коли мені боліло, ні тоді, ні зараз, до чого тут гордість? Всі мої спроби, до нього достукатись, отримали у відповідь, тишу, це навіть, гірше ніж, ненависть, або критика. Я зробила, все, що змогла, якщо людина тебе, не кохає, хіба, її змусиш? Більшість, намагається звісно, але це дуже бездарний задум, ще з самого початку, принаймні, я так вважала, вважаю і вважатиму. Я єдина людина, яка дійсно, може собі зараз допомогти, то я, ще маю схиляти себе, до всього цього, щоденного мазохізму? Щоб що? Скільки ще, має пройти часу? Бо, я вже витратила, плюс мінус, сім років, додайте до них, ще, шість місяців, все, що отримала, купу ворогів, що накидали мені проблем, до кінця мого життя, яких би, не мала, якби не моє, безкінечне прагнення, до неземного кохання. Діру всередині, розбите серце, в черговий раз. Витратити весь свій час, на марні, пусті надії, які можуть і не справдитись? З мене, досить. Не для цього, була народжена. Пора, же нарешті, позбутись всього того, що приносить мені біль, як би важко, не було.

Дівчина, вийшла на вулицю. В своїх руках, вона тримала, темно-зелену, пов’язку із светра, яких було тільки, дві, у світі. Тільки, вона знала, наскільки, в даний момент, їй було боляче та вона мала зробити це, заради себе самої. Просто, щоб, жити далі. Світ, вважатиме тебе жорстокою, безсердечною, рівно до тих пір, поки не постане, перед вічним питанням, що складніше? Намагатись, всіма силами утримати кого любиш, не враховуючи, почуття цієї людини, того, що це, може, їй якось зашкодити, чи взяти, всю свою волю в кулак і піти, від того, кого дуже любиш, зробивши вигляд, що не любив ніколи, тому що, не маєш, іншого вибору? Точніше, маєш, але це, буде безкінечний біль, для вас обох, а життя одне і можливо, ти принесеш більше користі, у чомусь іншому, натомість, рятувати те, що вже приречене, бо якби, це було, не так, фінал був би, іншим. Аж ніяк, не таким, як це, зазвичай, буває. Такою, є ціна за мир, серед, людської жадоби. Прекрасно, знаєш, бачиш, що нічого хорошого не буде, не завжди, справа суцільно у вас, адже противоріччя, що виникають між двома, при щирих почуттях, корегуються компромісами, а тому, що задовго, до прийняття цього рішення, була не одна спроба боротись і я є готовою, це визнати, що так, обставини, люди, іноді, таки, є сильнішими, за любов. Але тільки, тому, що це, допускається, це дозволяється, бо у іншому випадку та сама любов, проходить всі стадії, такої м’ясорубки, що від неї, мало що, залишається. Тому, коли дійсно, любиш і бачиш, що варіант подій, скоріш за все, буде саме таким, відпускаєш, бо не хочеш, щоб інша людина, проходила через це, все та і в себе, відверто кажучи, бажання, лізти на амбразуру, коли, шкоди буде завдано обом, не залишається, це не пошук легкого шляху, це мудре рішення, яке формується, на справжній любові, дослівний переклад якої, є таким:

- Я дуже тебе кохаю, мені прикро, що я не маю, прямої можливості, зробити все, щоб ти відчув, всю силу, моїх почуттів, до тебе. Ми зробили, все можливе. Ми молодці. Але, я, тебе, відпускаю. Не тому, що мені байдуже, а тому, що знаю, що  ти, будеш страждати і я буду, страждати. Тобі, буде непросто, це може бути, навіть, небезпечним для тебе, любити мене, бо цей світ, вже давно, потонув у бруді, де людське життя, не вартує нічого, де люди, не хочуть вчитися любити, їм простіше забрати, вкрасти, знищити, щось по-справжньому цінне, важливе, без жодного, щирого бажання зрозуміти, чому саме це, викликає стільки, негативних емоцій? Можливо, тому, що ми зневірились, що таке, можливо і з нами? Без жодної, спроби, доторкнутися до цього, прекрасного, зрозуміти, як це працює, щоб в майбутньому, створити щось подібне, для себе. А все, для чого? Відповідь проста, щоб не відчувати, свою внутрішню нікчемність, натомість, виростити в собі, серед суцільної пустоти, щось прекрасне. На це, здатен кожен, але вибір, чомусь падає, в сторону заздрощів, ненависті, брехні та зрад. І тому, на даний момент, ми живемо, у світі, що сповнений внутрішньої людської нікчемності, це єдина причина, чому так важко, іншої не знаходжу. Мені, буде боляче, просто, від одного усвідомлення того, що я щоденно спостерігатиму за тим, як тобі, буде непросто, а я, буду бачити, як вони рватимуть твою душу, на шматки, а заодно і мою, своїми гострими язиками, підлими вчинками, маніпуляціями, бо світло їх дратує, більшість вже давно, живе у пітьмі. Реальність така, що всі і все, проти нас, а я хочу, щоб твоє життя, було якомога більш, щасливим, легким, нехай не зі мною, аби в тебе, все було добре.