Глава 6. Маленькі тіні, передвісники, біди?

Аматорський театр, потроху, набирав своїх обертів. До прем’єри вистави, залишалось декілька місяців, ніби, ще далеко, але за постійними репетиціями, час летів доволі, швидко. Підготовка, йшла своїм ходом. Сьогодні, Асю, дуже повеселило завдання, де, вона, мала уявити себе, ведучою прогнозу погоди і яскраво, цікаво, з шаленим ентузіазмом, подати це, глядачам. На четвертій спробі, дівчина, все ще, не могла згадати, де північ, де південь, де захід, де схід, всі слова, переплутала.

-Не бути мені, ведучою! Як бачите! – Ася, голосно, засміялась.

-Не правда! Все ти, можеш, тільки, не халтурь! – Євген, продовжував тримати в руках свою камеру. Він, дуже часто, знімав різні події, щоб зберегти, для свого архіву. – Звикай, робити все, з першого дубля. Я тебе, зараз, ні в якому разі, не критикую, просто хочу, попросити тебе, зібратися, сконцентруватися і от побачиш, все вдасться! Театр то аматорський, але в ньому, всі професіонали. І це, між іншим, стосується, всіх присутніх. Життя, непроста штука, це добре, що тут, зі мною, ви маєте можливість, почати все спочатку, а у більшості випадків, іноді, може бути, тільки одна спроба, один, шанс і я хочу, щоб ви, були до цього, готовими.

-Не можу зібратись і все, вибач! Тільки, на сміх пробиває, та й годі! – Дівчина, дійсно, ніяк не могла себе зібрати.

-Добре, тоді, поки відпочинь, я он, Ярослава помуштрую, бо бачу, той зараз, від нудьги, бідний, засне.

-А чого, відразу я? Тут є, ще Аліса, Маша, Даша! А ти, відразу, Ярік, Ярік! Он, Максимка, бачу, хоче! Якщо вже так, берешся, за чоловіків.

-Не кривляйся і вперед, до стінки! По очам бачу, що хочеш, бути ведучим прогнозу погоди. Твій погляд, про це наполегливо кричить! – Євген посміхнувся.

-Ну раз так, просите! То іду! – Ярослав, скорчив незадоволену гримасу, але коли, він почав виконувати завдання, всі з величезним задоволенням, спостерігали за тим, як той, маючи за своєю спиною, лише, величезну, картину, на всю стіну, на якій, були намальовані козаки, дібрався до прогнозу погоди, в Копенгагені.

-Ну, от! Що я, казав! Молочина! – Євген, подивився, на годинник. –Гадаю, на сьогодні, вже досить. За наступну зустріч, домовимось, вже пізніше. Ви всі, дуже плідно, сьогодні попрацювали, тому, зараз всі вільні. Окрім, Асі. Маю до неї, розмову.

Коли, всі залишили залу, Ася, підійшла до Євгена. – Так, про що, ти хотів поговорити?

-Я прочитав уважно, твій проект, що ти, мені, надіслала. Від себе, хочу додати, молодець! Як для першого разу, дуже швидко, ловиш та засвоюєш інформацію. Та дещо, там, таки, треба, підправити. У тебе, розділ мета, дуже співпадає з головною ідеєю проекту, а то, має трішки, різнитися. Не кажу, що так, не можна, але це, наврядчи, приверне увагу спонсорів. Мільйон проектів, щоб обрали, саме твій, контрл ц, контрл в, там, не має, бути, якщо ти розумієш, про що, я. Вишлю тобі, сьогодні ввечері, проблемні аспекти, виділив червоним, ти сама, побачиш ті моменти, над якими, ще треба, буде посидіти, подумати. І ще, не хочеш, знову, ненадовго, зайти до мене, на чай? В мене до тебе, буде, ділова пропозиція, вона стосується, одного, з моїх, останніх проектів, про який, я говорив, тобі, минулого разу.

-Що ж, я залюбки послухаю.

……

Ася, продовжувала лежати у погрібі. Чи спала вона, чи просто, блукала у своїй підсвідомості, було, не відомо.

-Це мабуть, одна, із найстрашніших ночей, у моєму житті. Обстріли та бомбардування, тривали, до самого ранку. Вибухи, були, настільки, близько, що я вже думала, що центру, нема. Як виявилось, свинособаки, потрапили у підрозділ погранців, та декілька, житлових будинків, розташованих, в двадцяти хвилинах, від мене. Троє загиблих, при тому всьому, що тіла, так і не знайшли. Це мабуть, вперше, коли, я не жартувала про свинособак, а невпинно молилася. Озираючись назад, усвідомлюю, що далеко, не одного разу, була на кордоні, між життям і смерттю, але кожного разу, страшно. Дивно, бо депресія, моя найближча спутниця, що невід’ємно поряд, вже більше ніж, два роки, як, то і справа, що, нашіптує мені, нащо тобі жити? Але ні. Саме тут, саме зараз, я хочу жити, як ніколи, раніше. Кожного разу, є про що подумати. В цей момент, стільки речей, які вважаєш неймовірно важливими, втрачають свою цінність, проблеми, які вважаєш обтяжливими, непереборними, перестають, взагалі, турбувати. Ненависть, більше, не має ніякого значення, зникає будь-яке бажання щось, комусь доводити і ця ідея, виглядає настільки, безглуздою, що якби, я створила список найбезглуздіших речей, на які, ми витрачаємо наше життя, ненависть, була б з самого верху. Але в чому і формується, найбільший, особисто для мене, парадокс, люди дуже швидко все забувають, як погане, так хороше і не кожен, знайде в собі сили, взяти і пронести всі свої усвідомлення, через все життя. От і зараз. Сиджу і думаю, чому не звернула уваги, на знак? А він був і не один. Коли, в черговий раз, ми, із Женею, були на пробіжці, краєм ока, я побачила тінь. Ще тоді, все тіло, ніби холодом пройняло. Жодних питань. Що то було? Вже і не взнаю.

……

Чоловік, у чорному, класичному, костюмі, сидів у напів-темній кімнаті. Довго дивився на екран телефону і от, нарешті, після довгих гудків, почув такий знайомий голос.

-Надь, привіт, сестро. В мене, до тебе, серйозна розмова. Я не знаю, як мені бути. Є, дві дівчини. Одну, ти вже давно знаєш, а за іншу, я тобі трохи, але не все, розповідав. Дві частини, борються в мені. Ася, щиро, мені подобається та гадаю, ми з нею, трохи, різні. Вона ще, як дитина, багато чого, не розуміє. І я хотів би, дати їй багато, все, що знаю, але, чи потрібно це, їй? Гадаю, вона ще, не готова, до тих стосунків, які, я маю намір, збудувати.