Глава 5. До і після, але назавжди, в серці.

Ася, лежала у погребі, в куртці, яку, не знімала, вже декілька днів, очі були червоними, від сліз. Сирена, за сиреною, сповіщали про те, що спокою, бути не довго. Черговий літак, з черговим, безжальним, палачем, у вигляді, бомби, в новій реальності, з новою грою, під назвою “Виживеш, ти, чи ні, не тобі вирішувати”. У світі, де тебе, не врятують ні молитви, ні віра, ні страх, ні ненависть, ні біль, ні радість, ні пустота. Нічого. Крім, щасливого випадку. Таке відчуття, ніби, її вбили, а вона, забула померти. Батьки, були нагорі і дівчина, могла, сповна, віддатись своєму болю.

-Це, ніби, страшний сон, тільки я, все ніяк, не прокинусь. Нема. Його більше нема. В голові то і справа, що пролітали картинки спогадів, які тепер, назавжди, залишаться, тільки спогадами. Холодно, мені так холодно. – Дівчина спробувала зігріти свої руки.

- Не хмурся! Я тобі сказав, не хмурся! – Женя, спробував зробити сумну мінку, але казав він це, з такою ніжністю. 

- Ну як, не хмурся? Не хмурся! Коли все, летить шкереберть!

- Все буде добре, от побачиш!

- Хочу в це, вірити!

Ася, раптом, згадала той вечір, коли вона отримала, таке бажане, для неї повідомлення.

Смс від Жені.

- Привітики, я сьогодні на пробіжку, го зі мною?

- Залюбки, тільки, маю написати конспект до лекції, давай, десь, о годині восьмій, що скажеш?

- Добре, тоді, я за тобою зайду.)

Дівчина сяяла, від щастя. Після тяжкого розставання з колишнім, Женя здавався їй, справжнім промінчиком сонця, у цій, безкінечній, пітьмі. Не те, щоб, вона розглядала в ньому, майбутнього нареченого, що прийде і врятує її від всіх на світі проблем, ні. Після, всього пережитого, вона вже давно, поставила своє серце на стоп, але, їй, просто, було приємно, що вона, нарешті, зустріла людину, з якою просто, з якою добре, з якою спокійно, з якою, вона забуває, про всю жорстокість, цього світу. 

Ася лежала на ліжку, дивлячись у стелю і давала волю, своїм роздумам.

- Так дивно. Ми давно знайомі, а близько, почали спілкуватись, тільки, нещодавно. Чому? Чому, ми не спілкувались, раніше? А відчуття, ніби, знаю його, все своє життя. Памятаю, як Женя попросив мене прийняти участь, у літературному вечорі, де я читала свої вірші. Років так, зо два тому, пробувала себе у іншому, аматорському театрі. Він теж, там був. Ще тоді, запрошував мене на каву, я дурненька, відмовилась. А в одному, із благодійних концертів, де він, був ведучим, я співала. Після, концерту, під час дискотеки, він якось, випадково в мене, врізався. Стоп. Чекайте. Виходить, він завжди був, впоруч? – Асю, від цього усвідомлення, ніби струмом пройняло. – Чому, я його, не помічала? Чому, його не бачила? Мене ж тоді, Артем цікавив. Весь такий високий, красивий, а по внутрішньому наповненю... Якщо коротко, після декількох побачень, швидко усідомила, не моя людина і все. Ми з ним, були занадто різні, жодної близькості не відчувалось, ні у поглядах на життя, ні у спорідненості душ. Але тепер, Женя, стає, все ближчим, для мене і мені страшно, бо здається, я починаю закохуватись, а так бути, не може. Не тільки, через те, що він, старший за мене, на десять років, питання, що я можу йому дати, як дівчина? В мене, із досягнень, тільки те, що я не завагітніла в шістнадцять, але в чому, мені себе звинувачувати?

Ася на хвилинку, відвернулась від своїх спогадів. Лежачи на матрасі, вона говорила до самої себе, в пустоту.

Дійсно. Дати, нічого не могла. Зараз, йому було б, зі мною, більш цікаво. Я тоді і я зараз, дві різні, людини. Та, колишня я, була хоч і наївною, в якомусь сенсі, безтурботною, у своєму мисленні, хоч і пережила до того випадку, теж не мало, але очі, випромінювали хоча б, якусь надію. Колись, для мене, не було жодної проблеми, піти з подругами на каву і без зупинки, балакати про пусті, звичні речі, обговорювати, кому, який хлопець сподобався, які, хто собі речі купив, жартувати, про університет та викладачів, тепер, я ніби, примара того всього, яка вже і не пам’ятає, що це таке? Бути живою. Все це, залишилось позаду, як і власне, всі подруги, що мило з тобою балакають, а за спиною, бажають тобі смерті. Але це все. Вже немає жодного значення. Жодного..

Два роки тому..

А раптом, я знову, придумаю собі те, чого нема, розбите серце і так, по колу. Ні. З мене, колишнього вистачило. Шість років, безкінечної боротьби, за людину, яка цього, навіть, не вартувала. Найкращі, мої роки. Він забрав в мене, моє дитинство, можливість вчитися, бути щасливою, як і можливість проживати моє життя, для себе. Колись, я вірила в те, що любов, перемагає все на світі. Так, перемагає, тільки не тоді, коли рух, односторонній. Пішла б раніше і не було б того всього пекла, безкінечного, пекла, що складалось з безкінечних випробувань, що підкидали вороги, деяких, з них, колись, вважала, для себе дуже близькими, найсумніше те, що вони ніколи, не усвідомлять, що те щастя, яке вони намагались, весь той час прибрати до своїх рук, було лиш, пустою ілюзією. Очі відкрились так, але наскільки ж, це боляче, кожного разу так. Всі, кого так люблю, роблять мені, дуже боляче і тільки я, знаю, наскільки, насправді, є самотньою. Не на часі то все зараз, але що робити, коли я? – Дівчина, розгублено дивилась на стелю. Ось і трапилось те, чого вона боялась, найбільше. Ася усвідомила, що, вже не могла, відкидати думки, про Женю. Вона, з нетерпінням, чекала, нової зустрічі, як маленька дитина. Вона, щиро не знала, що їй робити, з цими почуттями. І кожної ночі, не могла, вже не мучити себе, питаннями. Чи кохає, він мене? І цього ж вечора, Ася знала, що він, прийде. Знала, що вони, відправляться на пробіжку. Ася, вже закінчувала свій конспект. Як раптом, у двері постукали.