Оце так новина...

— Мама , говори вже швидше , — викрикнула я .

— Твій батько живий , але  зараз він проживає в Штатах , — швидко проговорила мама .

— Що ? Чому ти раніше не говорила ? Чому я про це тільки сьогодні дізналась ?

— Вероніка , заспокойся ! Ти повинна їхати в Київ , а не влаштовувати істерики !

— Вибач , мам. Для мене це несподівано . Ми стільки всього пережили , а тут ти мені говориш ... — промовчала я .

— І ти мене вибач , я дуже боялася твоєї реакції . Декілька місяців тому …

До будинку під'їхало таксі . 

— Ніко , за тобою приїхали . Бери свою валізу і йди до авто , я зараз підійду . 

— Але ж …

— Ніяких але ! Давай швидше , тебе чекають . — Мама пішла в напрямку своєї кімнати .

Ми живемо в двоповерховому будинку , що знаходиться в самому центрі містечка . 

У мене є своя кімната . Вона простора і світла , як я люблю . На вікні гарні білі гардини , на підвіконнику цвітуть мої улюблені орхідеї . Стіни зроблені в світлих тонах .

Біля вікна знаходиться моє ліжко, застелене м'якесеньким пледом .  Біля ліжка - невеличкий , але комфортний столик . На полицях - книги , які я колекціоную  . Коли я їжджу в те чи інше місто , я завжди купую собі книгу . На моїй поличці їх вже близько ста , тому я ніколи не сумую .

Всі речі  були в багажнику автомобіля . Не можу повірити , що моя мрія збувається . Яка я щаслива !

— Дівчино , вже час їхати , — сказав водії .

— Будь ласка , зачекайте хвилинку ! Якщо потрібно , то я доплачу , — виглядаючи маму , говорила я .

— Ні , не потрібно нічого доплачувати . Я почекаю . 

— Ніко , я вже тут , — підійшла до мене матуся , а в руках у неї була невеличка коробка . — тримай її , але відкрий лише тоді , коли будеш в гуртожитку . Донечко , я тебе дуже люблю і хочу щоб ти була щаслива . Запам'ятай одну важливу річ ! Мама - це найрідніша людина , яка завжди тебе вислухає і допоможе . Я завжди буду на твоїй стороні , що б не трапилося . Вибач мене за те , що іноді мало з тобою спілкувалася та не розуміла  . Люблю тебе сильно-сильно . — мама міцно обійняла мене .

— І я тебе дуже люблю , — поцілувала її в щоку . — Все , пора їхати . Через годину потяг буде відправлятися  . Я буду сумувати ! — Не люблю довгих прощань . Я ж буду приїжджати до неї на канікулах . Також я планую , через деякий час , забрати маму до себе в Київ . Але потрібно багато працювати ! 

— Ніко , як приїдеш в місто - зателефонуй мені . 

— Окей , все буде добре ! Я обіцяю ! Бувай , — помахала їй рукою . Автомобіль рушив з місця . 

                                                                                            * * * * *

Київ зустрів мене теплим сонечком . Зараз  початок літа , тому туристів тут  дуже багато . По вулицям гуляють закохані парочки , діти бігають навколо фонтану , старенькі бабусі з дідусями активно обговорюють новини політики . 

Нарешті я поселилася в гуртожитку . Якщо чесно , я очікувала чогось кращого . Єдине , що було в гарному стані - це перший поверх , для відвідувачів . Свою маленьку кімнату , мені доведеться ділити з двома дівчатами . Вони ще не приїхали , тому сьогодні я буду ночувати сама . 

Спочатку я піду в кафе , щоб поїсти , адже дорога була довгою , а добре поїсти я люблю . Пам'ятаю , як в дитинстві вирішила сама приготувати піццу . Так , саме піццу !  Батьки поїхали в магазин за продуктами , а мене залишили саму дома . Мені було нудно , тому я  вирішила влаштувати  їм "сюрприз" .  

Із всіх інгредієнтів я знайшла лише яйця,  томати , сир , сіль , цукор і трішки муки . Звісно , що цей "вишуканий" набір продуктів не зупинив мене .  Тісто довелося робити навмання , адже я не знала , як правильно  . Результат моїх старань - це зіпсовані продукти , згорівша духовна плита , а найголовніше - мені заборонили їсти солодке цілий місяць . Та це катастрофа для дитини ! Як так можна прожити без солоденького ? 

— Ай , боляче ! Що Ви собі дозволяєте ... — якийсь хлопець схопив мене за руку і відтягнув від дороги . — Даня ? Що ти тут робиш ? — ледве впізнала свого кращого друга дитинства . Він так виріс !

— Я ? Тебе рятую ! Ти вийшла на проїзну частину , а якщо б ти під машину потрапила ?  Що мені залишалося робити ? — як завжди сварить мене . Що за людина така . 

— Я... не помітила , як сюди прийшла . Думала про своє і не помітила дороги . Дякую , що врятував . Якби не ти , боюся уявити , що б могло статися . — Тільки зараз я не на жарт злякалася . 

— Чшш. — хлопець обійняв мене , як в дитинстві. — Ніко , все добре ! Я ж поряд . Пам'ятаєш , як в школі ти розбила вікно , а я взяв всю вину на себе ? — вирішив перевести тему . Добре , подивимося , що з цього вийде .

— Ой , ти мені це до кінця свого життя будеш згадувати ? — ми обоє розсміялися .

— Ну а що ? Мені тоді добряче від батьків влетіло ! 

—  Нічого , що  весь навчальний рік , я допомагала тобі з домашніми завданнями ? 

— Ну добре , добре ! — сміявся він . Якщо поглянути на нас зі сторони , то ми виглядаємо , як малі діти , котрі не поділили іграшку . — До речі , ти дано в Києві ?

— Ні , я сьогодні приїхала . А ти ?

— Після того , як ти поїхала , моєму батьку запропонували якусь вигідну  угоду і через місяць ми переїхали в Київ . — Я слухала розповідь Дані . 

— Класно ! Де ти навчаєшься  ? 

— Вступив до університету . Тому тепер буду навчатися на журналіста . До речі , можливо зараз ти говориш з майбутньою зіркою телебачення ! — Який же він нестерпний , як завжди виявляється. 

— Даня , нічого , що я також туди вступила ? Тому можливо майбутня зірочка - це я ! — Він був шокований , але такий смішний . 

— То це виходить , що ми знову будемо  разом навчатися ! Круто . Скажу чесно , я так сумував за тобою . А особливо за нашими витівками . — Ми  знову розсміялися .

— Ой , я також дуже сумувала . Як я жила без твоїх жартів ?!

— Ходімо в кафе , я пригощаю . — запропонував мені друг .