Епілог

Вирішивши всі необхідні питання з житлом і з собакою, я тепер можу спокійно працювати й займатися своїми справами. Коли я звільнявся з військової служби, у мене всередині вирував цілий фонтан сумнівів і страхів. Я не розумів, як правильно вчинити. З одного боку, я усвідомлював, що не хочу перебувати в частині, де немає належних умов, з постійною загрозою для життя. У частині, де будь-яка помилка, будь-яке неправильне слово може призвести до переведення в іншу бригаду. Я категорично не хотів перебувати в товаристві алкоголіків і наркоманів, які лише завдяки тому, що колись півроку пробули на військовій кафедрі, тепер наділи на себе офіцерські погони й вирішили, що вони все знають, що їм усе дозволено і що вони мають право вирішувати долі інших людей. Я вважаю, що дуже сумно, коли єдина гідність людини — це лише її погони. По суті, у більшості цих людей, якщо зняти погони, то з такою людиною навіть розмовляти буде нема про що. У ній немає нічого святого, лише впевненість у тому, що всі навколо їй щось винні.

Як не крути, але ким би ти не був і яку б посаду не обіймав, завжди потрібно залишатися, насамперед, людиною. Бо на моєму прикладі можна побачити, що в будь-який момент життя може перевернутися з ніг на голову, і ті, хто сьогодні занадто багато думають про себе, завтра можуть виявитися ніким. І таких прикладів дуже багато. Безумовно, я не кажу так про всіх командирів. Особисто в моїй практиці траплялися й дуже хороші фахівці своєї справи. Якщо говорити про моє останнє місце служби, то вище керівництво в цій частині — це справді розумні й гідні люди. Я не знаю, як складеться моє подальше життя і чи доведеться мені ще коли-небудь з ними зустрітися, але командир частини, юрист, який спочатку взяв мене до себе помічником, і начальник логістики в тому батальйоні, де я служив, — люди з великої літери! І, звичайно ж, прості солдати — про них я теж можу сказати тільки хороше. Я думаю, що якби таке керівництво було у всій системі, люди набагато охочіше йшли б на службу, і їх не доводилося б ловити на вулицях. Але поки що це мрії…

Під час написання цієї книги сталася ще одна неприємна подія.

Як уже зазначалося вище, я живу на роботі, моя собака залишається сама в квартирі, а дружина живе разом зі своїми двома котами та сином. Одного вечора її улюблений кіт Оскар вискочив у під'їзд. Він сто разів так робив, тому ніхто цьому особливого значення не надав, усі вирішили, що він, як зазвичай, побігає по під'їзду й повернеться додому (він завжди так робив). Але не цього разу!

Справа в тому, що на першому поверсі у Олі живе один сусід. Таких людей зазвичай називають «з привітом». Він із тих, кому по 50 років, але ходить в бандані, черевиках влітку і слухає музику на телефоні на повну гучність. Мабуть, про те, що вже винайшли навушники, йому ніхто не сказав. При цьому він дуже нудний. З ним будь-яка розмова, яка мала б тривати хвилину, може затягнутися на годину. Тому з ним особливо ніхто не спілкується, але періодично звертаються, якщо потрібно щось полагодити. Лагодити він справді вміє, але скільки це коштує нервів і терпіння…

Простіше зробити самому або викликати майстра.

Загалом, наш кіт вискочив у під’їзд, а цей товариш взяв його й викинув на вулицю. При тому, що прекрасно знав, чий це кіт. Я досі не розумію, навіщо він це зробив, і підозрюю, що й він сам цього не розуміє. Для Олі це була катастрофа! Вона шалено любить цього кота.

Вона зателефонувала мені й розповіла про це посеред ночі, але що я міг зробити, живучи на роботі й не маючи можливості навіть вийти з території?

Вона взяла цю справу у свої руки. Відразу ж розгорнула бурхливу діяльність. Спочатку всю ніч ходила по двору з ліхтариком, лазила по підвалах і робила все, щоб знайти кота. Як тільки настав ранок, вона залучила всіх сусідів, усіх знайомих, написала оголошення у всі соціальні мережі та групи району. Крім того, вона роздрукувала оголошення на принтері й розклеїла їх по всьому району. Усі знайомі та сусіди долучилися до пошуків і поставилися до цього питання дуже серйозно.

У Харкові живуть найкращі люди, і особливо коли справа стосується тварин, усі готові віддати останнє.

Ніхто не залишився байдужим! Навіть хотіли знайти кінологів. Загалом, Оля зробила абсолютно все, щоб знайти Оскара. І їй це вдалося! Тепер кіт вдома, Оля та її син Євген щасливі! До речі, за той час, поки я живу на роботі, моє ставлення до Євгена дуже сильно покращилося. Він зробив кілька вчинків за цей період, завдяки яким я його визнав. Один із таких вчинків — він набив обличчя тому ідіоту, який викинув нашого кота, хоча Євгену 18 років, а цьому сусідові — 50. Сподіваюся, що мій новий спосіб життя теж здасться йому нормальним, і він змінить своє ставлення до мене. Я сподіваюся, що як тільки закінчиться війна, ми нарешті зможемо з Олею жити разом і з Євгеном теж помиримося. Я б хотів, щоб у нас склалася велика й дружна сім’я в повному складі, з Алтаєм і з котами.

Як би там не було, попри всі сумніви, я зробив свій вибір. На сьогодні мене взяли назад на ту роботу, з якої звільнили трохи більше року тому. Причому звільнили з гучним скандалом, за мій запій. А зараз, слава Богу, взяли на ту саму посаду, і тепер тут працювати стало набагато простіше й цікавіше. Колектив особливо не змінився, але змінився мій підхід до роботи. І найголовніше, що змінився я сам. Минуло всього трохи більше року, але я прийшов сюди зовсім з іншими думками та способом мислення. Я повністю відмовився від алкоголю. Повністю відмовився від усіх згубних звичок і з упевненістю можу сказати, що якість життя покращилася. Люди навколо ставляться по-іншому. І сам бачиш світ по-іншому. Я став набагато відповідальніше ставитися до роботи та до свого життя загалом. Нарешті прийшло розуміння того, що ще кілька років — і мені виповниться 40. А це вже значний відрізок життя, як на мене.