Розділ 23. Ракетний удар

 Я на той час уже 3 місяці перебував у цій частині на своїй посаді й встиг до цього часу привезти з Харкова свого собаку, щоб він жив зі мною, щоб був на волі. Це була субота, я якраз закінчив свою роботу і вже збирався йти до намету відпочивати. Собака був у наметі. І тут мені юрист пропонує поки що не йти до намету, а залишитися й випити чаю. Ну, я думаю, чому б і ні, і пішов ставити чайник. І це врятувало мені життя…

Я навіть нічого до кінця не встиг зрозуміти. У нас усі були настільки розслаблені, що ніхто навіть не ворухнувся, коли пролунала повітряна тривога. Так було й цього разу. Пролунала тривога, але ніхто ніяк не зреагував, кожен займався своїми справами. Не скажу, що вибух був особливо гучним, але я зрозумів, що відбувається щось серйозне, бо на металеву обшивку кухні полетіла купа осколків і лунав дзвін. Крім того, навколо мене почали падати люди, і мене самого зачепило по обох ногах. Я різко впав і, вже лежачи на підлозі, зрозумів, що сталося. Ну, інакше, як дивом, я це назвати не можу. Навколо мене було близько 6 загиблих. Вийшовши на вулицю, я побачив ще близько 10 тіл. Навколо стояли розбиті машини, кричали поранені люди, я сам був поранений, але через адреналін я був абсолютно спокійний, просто пішов до санітарної частини, взяв турнікети, почав допомагати тим, кому потрібна була допомога, про свою ногу взагалі забув. Мені шеф сказав, щоб я поїхав з ним до медпункту. Слава Богу, мене пронесло, осколків усередині не залишилося, але опік від осколка не минув і донині. Після всього я пішов до свого намету, щоб подивитися, що там, і провідати собаку. Якщо чесно, я думав, що прийду зараз, а там усе гаразд. Думаю, просто голосно було, зараз хлопці розкажуть, що до чого, та й усе. Це просто був перший обстріл у моєму житті, і я не розумів його масштабів та наслідків. У наметі я не знайшов нікого, зокрема й собаки, зате навколо намету лежала ціла купа тіл і при цьому величезна кількість поранених. Це викликало великий резонанс. Про це писали в новинах, знімали купу відео, до нас постійно приїжджали з якимись перевірками тощо. Дуже багато людей, які залишилися живими, після цього випадку знову покинули службу.

Але, незважаючи на всю трагічність ситуації, варто визнати, що після цього жаху, особисто моє життя та життя тих, хто не втік, а залишився на місці, різко покращилися. До цього мені доводилося жити в наметі на 20 осіб, без жодних умов, замість підлоги там був пісок і сумнівний контингент. Після прильоту мене поселили в намет на 4 особи, з гарною дерев’яною підлогою, теплий і поруч із їдальнею. Харчувався я до цього, як і всі, ходив до їдальні за розкладом, тим, що було, а після прильоту ми почали їсти разом із юристом те, що заманеться. Я міг вільно зайти на кухню, взяти, наприклад, м’яса й посмажити його з картоплею. Або посмажити шашлики, як ми й робили практично кожні вихідні. До того ж, завдяки тому, що я залишився й не пішов від них, мені дали можливість поїхати на вихідні, а згодом і у відпустку. Свого собаку я знайшов на третій день після прильоту. Він розумник. Я не знаю як, але він якось примудрився сховатися й не потрапив під обстріл. Я знайшов його на ліжку у своєму старому наметі. Він просто сидів і чекав на мене! Я туди ходив щодня й шукав його, мало не збожеволів. І ось на третій день знайшов!

Загалом, усе це було сумно, але життя тривало. Загиблим поставили на тому полігоні хрест, а сам табір, у основному складі, переїхав в інше місце. Наш юридичний відділ, їдальня та ще кілька підрозділів залишилися на колишньому місці. Завдяки всьому, що сталося, з’явилася можливість жити набагато спокійніше. Як я вже писав вище, контингент там був не найкращий. Постійні пиятики, а відповідно — конфлікти, бійки й навіть ножові сутички, адже треба розуміти, що там були переважно ті, хто мав бойовий досвід, а тепер уявіть, коли таких людей тисячі, і вони при цьому п’ють. Контролювати це неможливо, бо за всіма не встежиш, і крім усього іншого, ні для кого не секрет, що пияцтво в армії подолати неможливо. Цих людей теж можна зрозуміти, адже п’ють вони не від хорошого життя. Звісно, є ідіоти, які ведуть такий спосіб життя і не уявляють свого життя без спиртного та постійних конфліктів. Але там було й багато нормальних людей, які, однак, через обставини займалися дурницями. Дорослі чоловіки, у яких є сім’ї, дружини, діти, у деяких навіть онуки, — їх зібрали в одну купу, поселили разом у не найкращих умовах, а точніше — за відсутності будь-яких умов. Крім того, доки їх не поновили на службі, зарплату не платили. Ось так і виходило, що люди живуть у наметах, у піску, а це і їжа в піску, і одяг у піску, і взагалі пісок стає частиною життя. Постійна вогкість, і ще й безкоштовно. Більшість просто сиділа на шиї своїх родичів, які змушені були надсилати посилки або гроші.

Ось ці всі люди переїхали в інше місце, а нам стало вільніше, оскільки наш табір, у якому раніше було близько тисячі людей, скоротився до 50 осіб. Відразу ж з’явилася можливість проявити фантазію та облаштувати своє повсякденне життя й комфорт, адже матеріали та все необхідне для цього були. Звісно, дивно було спостерігати, як ще кілька днів тому на такій величезній території кипіло життя, ходили натовпи людей, стояла купа машин, постійно відбувалися якісь події, і раптом усе це припинилося. Намети стояли порожні, величезна територія стала практично порожньою, і стало просто тихо. Залишилася невелика група людей і ціла купа собак, у тому числі й мій Алтай. Я сам дуже люблю тварин, і мені подобалося ставлення наших солдатів до собак, які там жили. За весь час я жодного разу не бачив, щоб хтось образив пса. До них завжди ставилися нормально, вони завжди були ситими, а деякі навіть мали щеплення. Алтай там зумів завести друзів, подруг і навіть цуценят. А протягом нашої з ним служби став там повноправним господарем. До нього всі дуже добре ставилися, по-перше, тому що знали, що це мій пес, а по-друге, він сам по собі добрий і дуже доброзичливий, тож навіть наші командири любили його. Я думаю, для нього життя на полігоні було найкрутішим, адже для собаки свобода краща, ніж найсмачніша їжа та увага. Тим більше, що, живучи на полігоні, він харчувався виключно яловичиною та сирокопченими ковбасами, чого в місті я не завжди можу йому забезпечити.