Розділ 21. Знов на дні

Як я вже сказав, є така хвороба — запійний алкоголізм. І там не діють жодні закони. Усе дуже просто. Якщо ти не п’єш, то все буде добре, ти будеш жити, працювати, спілкуватися й радіти життю. Але варто випити хоча б одну чарку, достатньо, щоб хоч трохи спиртного потрапило тобі в кров, як це вже буде початком кінця. Вона не змінює твого фізичного стану, у тебе після цієї краплі повністю змінюється мислення. Ще 10 хвилин тому, до цієї випитої чарки, ти б вчинив у якійсь ситуації за одним сценарієм, то після цієї чарки ти вчиниш у точно такій самій ситуації зовсім по -іншому. Це взагалі не про фізичну зміну, ми взагалі не говоримо про фізичний стан. Тут повністю змінюється мислення в цілому. Ти впускаєш у себе демона. У духовному світі це називається вселенням бісів у людину, у психології — це певний код, який змінює твоє життя, на кшталт тригера. З якої точки зору вам подобається, з такої й дивіться. Можете навіть свою версію придумати. Як би там не було, якщо випив — чекай на результат! У моєму випадку падіння триває тиждень, максимум 10 днів. Тобто неважливо, в якому статусі й з якою сумою грошей я випив цю першу чарку. Хоч я й буду найзабезпеченішим на той момент — з житлом, роботою, машиною та купою грошей. Все одно через тиждень я виглядатиму гірше за будь-якого безхатька: без копійки в кишені, брудний, неголений, все, що тільки можна, з квартири буде продано, і залишиться лише відправити мене до лікарні, під крапельницю, бо наступна зупинка — смерть.

Загалом, Оля просиділа зі мною один вечір і поїхала додому. А я залишився сам, але при цьому вже в черговому запої. Поки що ще не в сильному. Я ходив на роботу, вів своє звичне життя, гуляв із собакою, курив траву і вечорами проводив час за комп’ютерними іграми. Але в моє життя додалося щоденне пиття пива. Спочатку небагато, потім дедалі більше. Через пару днів я вже дозволив собі прийти на роботу п’яним, благо, тоді мій начальник був моїм другом, і він, побачивши мій стан, відправив мене додому, де я благополучно продовжив запій. Наступного дня все повторилося. Далі мій начальник не захотів мене прикривати, але це й зрозуміло: поки я ходив, гуляв і безперервно пив, йому доводилося виконувати роботу за нас обох. Ну і епілогом усього стало те, що я, прийшовши на роботу в п’яному угарі, купив собі пару банок «Рево» і почав пити їх прямо на робочому місці. На диво, ніхто цього не помітив, слава Богу, у своєму цеху я працював сам. Але стан уже був явно неробочим, і я вирішив зателефонувати своєму менеджеру та чесно зізнатися у своїй проблемі. Я так і зробив, і вона, на диво, поставилася з розумінням, відправила мене додому й того ж дня прислала до мене лікаря, щоб він поставив мені крапельницю вдома. Але якби я був нормальною людиною, то на цьому мій запій і закінчився б, я б за кілька днів прийшов до тями й вийшов на роботу. Але на той момент я був ідіотом, тому перед приходом лікаря я настільки напився, що, як виявилося, він прийшов, поставив мені крапельницю, а я навіть цього не пам’ятав. Я прокинувся і відразу пішов за горілкою. Після цього я вже на роботу не виходив. Просто сидів у квартирі сам і пив з ранку до вечора. Навіть із собакою толком не гуляв. Він, бідолаха, терпів увесь цей час. Загалом, мій запій відбився на всіх людях і тваринах, з якими я був пов’язаний. Кульмінацією всього стало те, що одного разу, повернувшись із магазину з купою алкоголю, я знову напився й ліг спати. І якось невдало так ліг, що защемив якийсь нерв на правій руці, після чого кисть правої руки взагалі перестала працювати. Це був параліч кисті правої руки, науково — «парес». Якби я був тверезий, думаю, мені було б дуже страшно від такої ситуації. Але водночас, якби я був тверезий, то такої ситуації не було б, оскільки лікарі мені згодом пояснили, що так спати й затиснути нерв може лише людина в нетверезому стані; у них навіть були якісь конференції та лекції з приводу таких ситуацій. Як би там не було, але я залишився без роботи, з паралізованою правою рукою (я правша), у арендованій квартирі, з собакою і взагалі без засобів до існування. І ще без їжі, взагалі. Тільки в Алтая був мішок корму, а в мене не було абсолютно нічого. Бувало, навіть його корм їв. Тобто життя змінилося буквально за кілька днів радикально. Крім того, почало відмовляти ще й ліву ногу. Загалом, жах взагалі. Замість того, щоб терміново вживати якихось заходів, я просто плюнув на себе й продовжував пити. Коли закінчилися мої гроші, я позичив усюди, де тільки можна. Потім, коли позичати вже не було де, я почав продавати свої речі, телефон, зарядну станцію, потім книги, які були в шафі в орендованій квартирі…

Побачивши, що у мене така біда, мій хрещений батько вирішив покласти мене до лікарні. І це було правильне рішення, бо сам я не справлявся, і всі це чудово розуміли. Поки я лежав у лікарні, я дізнався, що, виявляється, коли Оля приїжджала до мене й залишалася на ніч, на ній був золотий ланцюжок, який їй подарувала її рідна тітка, щоб вона розірвала зі мною стосунки. Не знаю, яка б з цього була користь цій тітці, але суть не в цьому. Я бачив цей ланцюжок на ній, бо вона мені його показала, але я ніколи не мав слабкості до золота, тому поставився до наявності цього ланцюжка байдуже. А вранці, коли Оля поїхала від мене до себе додому, виявилося, що ланцюжка у неї не було. І склалася така неприємна ситуація, що в квартирі були тільки ми вдвох і собака, а ланцюжок зник. Звісно, про собаку ніхто й думати не став, на себе Оля теж не запідозрила і зробила висновок, що це я зняв з неї цей ланцюжок, поки вона спала. Але я її не звинувачую за такий висновок, бо так подумала б кожна людина, опинившись на її місці, у тому числі і я. Але я цього не робив. Ось просто не робив і все, але як я міг це довести? Загалом, домовилися, що я вийду з лікарні, і ми разом пошукаємо у мене в квартирі цей ланцюжок. Я виписався, Оля приїхала, і ми перевернули всю квартиру. Я логічно подумав, що якщо ми нічого не знайшли, значить, вона, можливо, загубила її десь по дорозі додому, і сказав їй, щоб вона шукала у себе вдома. Коли вона поїхала, мені стало дуже цікаво, як же так вийшло, і я сам почав шукати у себе вдома. Я шукав так, як, напевно, поліція під час обшуку не шукає. Я дивився скрізь, де тільки можна, по-перше тому, що розумів: виглядає це так, ніби я справді вкрав цей ланцюжок. Я б на місці Олі теж так думав. І будь-яка людина так би думала. А по-друге, вона пообіцяла, що якщо ми знайдемо її, то продамо і поділимо гроші навпіл, а я, як уже було сказано, на той час був без роботи, мешкав у орендованій квартирі, за яку треба було платити, і, насправді, навіть не мав на що їсти. Я шукав усюди. Там був сервант, і в ньому було три полиці з сотнями книг. Я переглянув кожну книгу по 2 рази. Я переглянув кожен куток, усі килими та кути. Кожну шафку та кожну поличку. Відсував усі меблі та техніку. Навіть промацував ковдри. Це був грандіозний обшук власної квартири, який зайняв у мене два дні.