Розділ 20. Поступове налагодження життя

І ось я опинився взимку посеред вулиці, без копійки грошей, без їжі й без житла. Я досі пам’ятаю, як йшов дощ, я ходив вулицею весь мокрий і просто не розумів, що робити далі. Єдине, що я міг робити, — це молитися. І мені це, як завжди, допомогло! Ну, все, справді, незрозуміло — чи то кінець, чи то початок? У мене був кнопковий телефон. Я зателефонував своєму хрещеному батькові, він теж живе в Харкові, але ми при цьому майже ніколи не спілкувалися. Я йому в двох словах описав ситуацію, він був вкрай незадоволений, але, тим не менш, у допомозі не відмовив, приїхав за мною і забрав до себе. У нього на той момент була порожня половина будинку, і я зміг залишитися там на пару тижнів. За цей час я звернувся до старого друга, і він допоміг мені влаштуватися в супермаркет «РОСТ».

Парадокс у тому, що в «РОСТІ» я працюю зараз уже вчетверте чи вп’яте. При цьому я приходив сюди в різні періоди свого життя, як у хороші, так і в погані. І завжди ця робота мене виручала, завжди мене сюди брали, і найдивовижніше те, що мені на сьогодні 36 років, а в «РОСТ» я потрапив у 19 років і з тих пір і до сьогодні я завжди працював на одному й тому ж місці, з одним і тим самим товаром та в одному й тому ж цеху. Ніби доля веде мене сюди й показує: ось, дивись, де тобі треба бути, живи нормально й працюй тут…

Окрім роботи в «РОСТі», мій хрещений батько допоміг мені знайти квартиру й оплатив там перший місяць. І, мабуть, з того моменту почалося моє становлення як самостійної особистості. Я розумів, що в мене є тільки я й більше нікого, і сподіватися я можу лише на себе. Досить швидко все почало налагоджуватися. Я нарешті зрозумів, що пити мені категорично не можна. Ти скажеш:

            – це вже давно треба було зрозуміти, за таких обставин».

І ти матимеш рацію. Але я почав це розуміти лише тоді, коли залишився сам. Шкода, що я чомусь свято вірив у те, що алкоголь мене руйнує, а травичка, навпаки, розвиває. Зараз сам не знаю, звідки раптом я так думав, але факт залишається фактом. Насправді ж сигарети, травичка, алкоголь — це речі, які йдуть пліч-о-пліч. Не буває такого, щоб людина нормально жила, не пила, не курила, а завтра раптом пішла на дно. Це все процес, і таке падіння починається з чогось. Ось у моєму випадку травичка стала однією з причин мого чергового занурення на дно залежності. Але спочатку цього не було помітно. Я нормально жив, ходив на роботу, на вихідні до мене приїжджала дружина. (Дружини — вони такі: коли все погано, то виганяють на вулицю під дощ і кажуть «йди, куди хочеш», а як бачить, що все налагодилося, так згадує, що вона дружина. Але я після того разу, як вона мене залишила, зробив свої висновки й більше не слухаю  історій про вічне кохання. Хоча свою дружину люблю, і думаю, що за нинішнього складу розуму та способу життя ми зможемо побудувати гарну й міцну сім’ю. Потрібно тільки, щоб закінчилася мобілізація, а ще краще — війна.

Через півроку такого життя я, попри все, вирішив завести собаку. Мені всі казали, що це безвідповідально, що зараз війна, що я ледве зводжу кінці з кінцями тощо. Але мені просто набридло щовечора повертатися в порожню квартиру. Крім того, на роботі, у своєму цеху, я теж працював зовсім сам, без напарника. І виходило, що я постійно перебував у повній самотності. Я, звичайно, люблю побути наодинці, у своїх думках, але це вже занадто. Схоже на якийсь карцер, тільки безстроковий. Тому я не вагався і твердо вирішив, що заведу собі друга. Це, напевно, найкраща й найрадісніша подія за все моє життя. Алтай став просто промінчиком світла в моєму житті. Я сам ніколи не думав, що звичайного пса можна так сильно любити. При цьому, коли я його купував, взагалі не думав про породу. Мені було байдуже до престижу, я просто хотів завести собі друга. І це найкращий та найулюбленіший друг, який є в моєму житті. При цьому він безпородний, мітис. Але дуже розумний, добрий, великий і веселий. Мені його привезли із зони бойових дій і навіть не хотіли брати гроші за таксі. Загалом, привезли безкоштовно. Я приніс його до квартири, і поки я вийшов у магазин, він ліг і проспав цілу добу. Я навіть почав хвилюватися, думав, може, він чимось хворіє, що постійно спить. А виявилося, він втомився від того, що жив там без належних умов на вулиці й не мав можливості навіть нормально поспати. У мене до цього ніколи не було собаки. (Тобто в дитинстві моїй сестрі подарували шарпея, його звали Тайсон, але моя матуся його загубила, через що ця собака померла.) Тому ми з Алтаєм пізнавали одне одного і вчилися жити разом. Мені якось вкотре пощастило, бо Алтай виявився розумним і слухняним.  Ім’я Алтай йому придумала дружина, і мені воно дуже сподобалося. Але я дав йому домашній клич, так його в основному називаю лише я, і він відгукується, так само як і на Алтай. Я його називаю Ведмедик. Тому що він великий і за забарвленням схожий на ведмедя, і навіть обличчям. Спочатку, у свій перший місяць, він з’їв усі дроти в квартирі, і любив розкидати речі. Я думав, що так буде завжди, злився на нього, лаяв. Але потім він підріс, почав гуляти, і всі ці проблеми зникли самі собою.

На сьогодні, як я вже казав, він живе взагалі сам, я йому орендую квартиру, до нього приходить людина й вигулює його двічі на день. На жаль, я не маю можливості на цьому етапі життя жити як нормальна людина у себе вдома й сам опікуватися своїм собакою. Адже з точки зору нашої держави я жахливий злочинець, бо я не захотів іти вмирати за нашу найкращу у світі владу та таких самих командирів, а натомість наважився жити так, як сам вважаю за потрібне. Звісно, такі, як я, вважаються небажаними. Але мені, якщо чесно, на них начхати. Я переконаний у тому, що як би їм не хотілося, скільки б не затягувався цей військовий конфлікт, у будь-якому разі настане його кінець. А разом із закінченням війни настане кінець і всьому тому, що відбувається. Потрібно почекати ще зовсім небагато, і ми побачимо, що товариші з легіону із себе представляють. Хоча й так усі знають, що нічого. Це щури, ображені життям, які вміють лише збиратися бандами й винищувати свій же народ.