Розділ 17. Стажування в відомстві

Розділ 17. Стажування в відомстві

Загалом, поки тривав період стажування, все було непогано. По-перше, я познайомився з багатьма нормальними хлопцями, по-друге, ми жили в приміщенні школи, нам видали абсолютно нові речі, обладнання, спальні мішки тощо. Для людини, яка знає про міністерство лише з фільмів, як я, все це виглядало дуже навіть цікаво. Годували теж чудово, оскільки ми жили в школі, а в їдальні працювали шкільні кухарі. Крім того, у нас був вільний вихід у місто, тому до обіду були якісь заняття, а після обіду можна було піти погуляти. Було літо, тому ми здебільшого ходили в кафе або на річку. Загалом, це був благополучний і безтурботний період. Він тривав близько 2 тижнів. Потім нас відвезли до тренувального центру, де вже мали навчати безпосередньо усім необхідним навичкам. Контраст був колосальний. Наскільки там, у школі, було комфортно й добре, тут, в центрі, було точно навпаки. По-перше, повна відсутність будь-яких умов. Нас просто привезли до лісу, висадили за 7 кілометрів від місця, де ми мали жити, і сказали йти туди пішки. Все б нічого, але, як я вже сказав, було літо, спекотно, а ліс був сосновим, на піску. Крім того, у кожного було з собою все спорядження, крім того, 2 величезні дорожні сумки, і ось у такому вигляді треба було йти по піску 7 кілометрів. Усі очікували, що зараз прийдемо і там відпочинемо, але, як виявилося, відпочити ніде. Нас привели просто в гущавину лісу і сказали самим будувати собі намети для житла. На щастя, нам дали матеріал і інструмент, і людей було багато, тож з великими труднощами до вечора якісь там намети були готові. Але ліс — це не школа в місті. По-перше, після ночі на сирому холодному піску, через незвикання, майже всі захворіли.

По-друге, до найближчого магазину треба було йти близько 2 годин, і то ще треба було відпроситися. По-третє, я нарешті зрозумів, що таке міністерський ідіотизм. Наприклад, нас будять о 6-й ранку, кажуть одягати все спорядження. Ти, як дебіл, одягаєш спорядження, сумку, усі ремені, береш із собою рюкзак і все інше, і близько години ми йдемо по піску, у спеку, до місця, де має відбуватися заняття, приходимо, а нам кажуть:

            - «А навіщо ви сьогодні прийшли? Ви записані на завтра, от завтра й приходьте».

І так було не раз і не двічі. І йдеш у всьому цьому назад. З їжею теж було не дуже. Я досі не зрозумію, чи то в нас усе крали в такій кількості, чи то нічого й не було, але факт залишається фактом. Нас годували звичайною кашею, здебільшого перловою, без нічого, і, мабуть, через неправильне зберігання в ній були черв’яки. Тому цю кашу ніхто особливо не їв: хто мав можливість, той ходив до магазину, а хто не мав — ті просто жили на хлібі з чаєм. У мене такої можливості на той час не було, тому з харчуванням були проблеми. При цьому на складах кухні все було, але, мабуть, не для нас. Там було і м’ясо, і риба, і оливки, і багато чого іншого. Я це знаю, бо ми розвантажували машини, які ці продукти туди завозили. Загалом, якщо відкинути всі ці негативні моменти, які я перелічив, то було терпимо. Рівно до того моменту, поки наші хлопці не дозволили собі розслабитися й напитися. Тобто частина оточення постійно перебувала в п’яному угарі, але це була не наша частина. Наша команда у цьому плані була зразковою. Але щойно наші наступили на пробку, то відразу почалося…

До потрапляння в легіон, я завжди був упевнений, що я єдиний у світі дегенерат, який не вміє пити і, коли п’яний, поводиться огидно. Я міг у п’яному стані наговорити кому завгодно гидоти, взагалі неважливо, був для цього привід чи ні, вступити в конфлікт, вплутатися в бійку, щось вкрасти, і загалом, абсолютно не контролював себе, мій мозок у п’яному стані не працює повністю. Отож, перебуваючи на цій роботі, я зрозумів, що таких, як я, виявляється, дуже багато. І вони дуже сильно дратують. Крім того, відомство, як і раніше, живе за радянськими правилами, і якщо хтось один щось накоїв, то страждають усі. Я, слава Богу, не брав участі в усіх цих пиятиках і з боку спостерігав, наскільки все це виглядає огидно. Ще вчора ми всі були супер друзями і їли з однієї тарілки, а сьогодні ненавидимо одне одного через якийсь дурний конфлікт на тлі алкоголю. Загалом, наш колектив розпався на малі групи. Причому доходило до абсурду. Я спілкувався з нормальними хлопцями, ми не пили, але замість цього курили траву (яку, до речі, нарвали на тому самому тренувальному полі, вона там росла). Може, це теж не дуже добре, але, у всякому разі, ніхто ні з ким не сварився, це не заважало нашим заняттям і не створювало нам проблем. Звісно, ми жили в одному наметі, який самі й побудували собі. Нас було троє, ми якось одразу знайшли спільну мову ще з перших днів знайомства. Я. Паша Кабан, йому було під 35 років, він важив 130 кілограмів і при цьому був дуже позитивним, хоч і дуже злим. І Саня Левада, йому тоді було 55 років, але при цьому він і курив з нами нарівні, і на тренуваннях теж займався з нами нарівні.

Саня Левада — взагалі дуже цікава людина. Хоч і в похилому віці, але з ним не відчувалося цієї різниці в роках. Людина з великої літери. Зараз його вже немає, він загинув у період війни. А за місяць до смерті він приїжджав до мене в гості до Харкова, я на той час уже був дома. Він тоді запитав мене, як мені живеться, коли я ходжу й озираюся? Запитав без докору, просто йому було цікаво. Він тоді приїхав у відпустку на 3 дні, щоб побачитися з родиною, купити машину й заїхати до мене. Це була його перша й остання відпустка. Мені його дуже шкода. І я хотів би на його запитання про те, як живеться, коли ходиш і озираєшся, відповісти запитанням: за що або за кого він віддав своє життя? Але його вже не повернеш. І таких людей дуже багато, на жаль. Але я знову відволікся, на хвилину слабкості.

Дехто взагалі не пив і не курив, і жив у одному наметі з начальником. А були товариші, які вирішили пити на повну. Щодня й до нестями. І вони теж жили окремо, разом один з одним, але що примітно, перші 2 тижні вони жили навіть без намету. Просто не вважали за потрібне його собі спорудити. Спали так, під відкритим небом. Лише коли пішли дощі, вирішили зайнятися будівництвом.